Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді - [9]

Чернігово–Сіверські, Київські, Галицькі та інші землі були настільки ослаблені попередніми усобицями, що навіть у локальних конфліктах не могли самі зарадити собі достатньою боєздатною відсіччю. Для ведення ж більш–менш успішних дій постійно залучались половці, угорці, поляки. Київ взагалі через неодноразове знищення військового гарнізону (тільки в бою на Калці загинуло 10 тисяч[21] киян!) перетворився у малозначиме місто і втратив славу надійного центру–оплоту княжої влади. Не випадково він постійно ставав легкою здобиччю багатьох претендентів. Галич теж тримався не на силі власних воїнів (більшість їх загинула у запальному протистоянні 1235 року!).

Попередній уклад життя, сумні реалії княжої боротьби поглиблювали занепад краю. Консервативне традиційне спадкоємне право як форма правління протягом двох сторіч у зв’язку з зростанням кількості нащадків перетворило Русь у слабку федерацію удільних князівств, в яких і далі домінували ідеї децентралізації, обмежений егоїстичний інтерес правлячої верхівки.

При роз’єднаності і фактичній незалежності один від одного регіонів, верхам важко було оперативно осягти ступінь небезпеки і вчасно зреагувати на зміни, які насувалися з приходом великої завойовницької армії. Нашестя монголів мало виграшну тактичну перевагу щодо русичів — швидкість. У попередні часи князі перед тим, як піти на половців, довго домовлялися, збиралися. Причому і у спільному виступі діяли розрізнено, на шкоду загальному плану. Новий загарбник не давав часу своїм противникам на роздуми і зібрання — він діяв блискавично, зненацька і зухвало.

Надія більшості князів, що їх обмине лихо, бо ординці, як звичні вороги–половці, пограбувавши сусідів, вдовольняться, не справдилася. Ворог, загартований у безперервних війнах, брав одне за одним місто, підкоряв землі і встановлював свій лад, заснований на жорстокості і диктаті сили завойовників.

Розділ IV НЕПОЧУТИЙ ГОЛОС

Перші моторошні відомості про погром та різанину, вчинені монголо–татарами у Рязані, Володимирі, принесли жалобу і в родину Михайла Чернігівського. У лютому 1238 року загарбниками була спалена у головному володимирівському соборі разом з внуками і дочкою, єпископом велика княгиня15 Агафія, рідна сестра Михайла Всеволодовича. Невдовзі, 4 березня, загинув у бою біля річки Сіті великий князь Юрій Всеволодович. Тоді ж потрапив у полон зять Михайла Всеволодовича, чоловік його молодшої дочки Марії — Василько Констянтинович. Його, як повідомляє літопис, татари примушували «в поганьской быти воли их и воевати с ними»[2] разом. Та молодий ростовський князь «не повинуся обычаю их» і через це «немилостивно убіен бысть».[3]

Вбитого князя випадково знайшли серед розтерзаних в січі тіл і привезли у Ростов. Траур охопив все місто. «Плач же бысть мног народа правоверных, — описував свідок цю сумну подію, — зряще отца и кормителя отходящим и печальным великое утешение, омрачным звезду светоносну зашедшю».[4]

Засмучувала і звістка про повну загибель чернігівської «малої дружини»,[5] яка за покликом рязанського князя Інгвара Інгваровича вирушила на захист Рязані, але запізнилася і, ставши ядром великого месницького загону під проводом Євпатія Коловрата, взяла участь у сміливому нападі на одну з орд. 1700 ратників русичів мужньо полягли у січні у нерівному бою.[6]

У цьому зв’язку ряд промовистих деталей 1238—1240 років вказують на те, що Михайло Всеволодович не був пасивним спостерігачем насування монголо–татарської навали. У Чернігові, Києві населення активно готується до оборони міст, поновлюються вали, частоколи, мури. Не випадково посли Батия, побачивши останній, «удивися красоте его и величеству».[7] Ще зовсім недавно його легко було взяти під час князівських усобиць. Але за рік–два Київ перетворився у досить міцний опорний пункт, здатний дати належну відсіч загарбникам. І в цьому неабияка заслуга чернігівського князя.

У 1239 році монголо–татарські орди, як завжди, підступно, зненацька з’явилися на півдні Переяславщини. Незважаючи на опір захисників Переяслава, їхнє місто було взяте[8] і розграбоване. «И церков архангела Михаила сокрушиша, и єпископа Семена убиша, — читаємо у літописі, — и люди вся сущаа во граде овых избиша, а иных плениша, и сосуды церковныа безчисленыа, златыа и серебреныя и драгокаменныа, взяша».[9]

Награбованого для іншої орди не вистачило, і вона пішла на Чернігів. На думку багатьох дослідників, на захист Чернігово–Сіверського князівства, яке було під протекторатом Михайла Всеволодовича, виступив лише Мстислав Глібович, князь «в одному з найближчих міст».[10] У деяких джерелах він називається рильським володарем.[11] Грунтовне дослідження Р. Зотова спростовує ці нічим не аргументовані твердження. За його переконливою версією,16 Мстиславу–Федору Глібовичу «ні для чого було бути «посадженим» на чернігівський стіл Данилом Галицьким та його союзниками… тому що і за старшинством Мстислав Глібович мав право на цей стіл після Михайла Всеволодовича як старший після нього в своєму коліні».[12] Дійсно, слова літописців «слышав же Мьстислав Глебович, внук Святославль Олговича, напад еніе иноплеменных на град, и пріиде на нь с вои своими»[13] не вказують однозначно, що князь прибув з якогось іншого удільного князівства.