Чернігово–Сіверська земля, ослаблена князівськими усобицями, переворотами, у першій половині XIII сторіччя не могла стати надійним монолітом–оплотом у захисті Київської Русі від орд організаційно згуртованого монгольського іга. Нищівний погром, тактика вогню і меча, застосована загарбниками у Чернігові, Києві та інших містах, відкидала у той момент будь–яку думку переможених про реальність згуртування місцевих сил для організації супротиву, збройного протесту поневолювачам. Відчайдушні спроби міських жителів Придесення, Придніпров’я дати рішучу відсіч противникові були жорстоко придушені. Сили ворога, що прийшов зі Сходу, в стократ переважали місцеві збройні формування.
Руїна 40–х років XIII століття настільки була шокуючою, що давала мало надії на скоре визволення від рабства. Песимізму, відчаю, приреченості, що охопили величезні простори оскверненої і сплюндрованої Русі, важко було знайти альтернативу.
«Се уже к 40 лет приближаеть(ся) томление и мука, и дане тяжькые на ны не пристануть, — писав у 1270–х роках талановитий проповідник, ігумен Києво–Печерського монастиря Серапіон, — (…) и в сласть хлеба своего изъести не можем, и вьздыхание наше и печаль сушать кости наши».[2]
Князівські керманичі краю залишались перед дилемою: або смерть за непокору, або збережена влада ціною принизливого плазування перед переможцями, або втеча подалі від лиха і обрання життя емігрантів.
Спокуса зберегти свої попередні князівські привілеї, владні функції все ж переважувала. Так, відомий переможець шведів (1240 р.) князь Олександр Невський приборкував мечем вільнолюбний Новгород, який не хотів платити данину монголо–татарам.[3] Його дружинники після захоплення міста новгородцю Олександру та іншим лідерам супротиву відрізали носи, а декому «очи выимаше».[4] У нагороду за слухняність та покірність ординці подарували О. Невському Чернігів, яким він правив через намісника у 1263—1272 роки.[5]
Подія, яка сталася у 1246 році в Золотій Орді, у цьому зв’язку була дещо нетиповою і нечуваною: чернігівський князь Михайло Всеволодович, викликаний у ставку до Батия, відмовився перед зустріччю з ним віддати шану божествам непереможного завойовника,[6] виконати нехристиянський обряд.[7] Цей вчинок без перебільшення слід розцінювати як мужній виклик смерті, поневолювачам, політичний протест загарбнику.
Мученицька загибель чернігівського князя стала для православ’я тієї доби рятівним символом нескореності віри, цементуючої духовної єдності русичів. Монгольське нашестя трактувалося як гірка розплата за усобиці, князівські підступи і чвари, за пролиття невинної крові. Дочка Михайла Всеволодовича Марія у своєму Ростовському літописі «нахожениє иноплеменник1 на землю русьскую» пояснює «гнівом Божиимь за умножениє гріхов наших».[8]
Незламна ж вірність Богу, повернення до суворого слідування християнським істинам — ось порятунок, шлях до свободи. Тільки при цій безкомпромісній умові можна здолати агресора.2 Народження такої ідеології пояснює, чому приклад мученицької смерті Михайла Всеволодовича за віру у поневолених ординцями землях здобув більший резонанс, ніж подвиги сміливців, які наважувалися піднімати мечі на монголів. Беззбройний чернігівський князь дав зрозуміти Батиєві: є грішні поневолені народи, є тяжка реальність монгольської окупації, але і є над всіма Бог, духовний оберіг — віра, сили, які не здолати нікому.
750–річна часова віддаленість від цієї неординарної події дозволяє по–різному трактувати життя і наміри Михайла Всеволодовича, ставити під сумнів його вірність релігійним постулатам. Наше дослідження, опираючись на існуючу джерельну базу, видану літературу, не претендує на повну реконструкцію картини діянь святого. Це при будь–чиєму найсерйознішому бажанні зробити неможливо. Бо ж численні житія, сказання, літописні згадки про нього грішать як суб’єктивістськими оцінками, художнім вимислом літописців, так й існуючими церковними канонами написання подібних документальних творів.
І все ж версія розуміння Михайла Всеволодовича як символу народженої у XIII столітті ідеології спасіння поневоленого краю має право на свої докази, аргументи. Спробуємо їх викласти у наступних розділах.
Розділ I
З РОДУ ОЛЬГОВИЧІВ
У 1179 році, як повідомляє літопис, «привів Святослав (Всеволодович) за Всеволода, за середнього сина, жону з Ляхів, (Марію) Казимірівну, у Філіппів піст».3[1]
Шлюб між чернігівським князем Всеволодом Святославовичем Чермним (Рудим) і донькою великого князя польського Казиміра II Справедливого Марії — Анастасії продовжив рід Ольговичів.
За В. Татіщевим син Михайло у них народився у 1179 році,[2] бо цього ж року княгиня занедужала і постриглася у черниці. М. Карамзін, пишучи в «Історії держави Російської» про сина Святослава Всеволода Чермного, одруженого «на доньці Казимировій Марії (скоро померлій інокинею в Київському, нею заснованому монастирі Св. Кирила)», у примітках слушно сумнівається в літописних повідомленнях: «І так ця княгиня в один рік і вийшла заміж, і прийняла Схиму, і збудувала кам’яну церкву?».[3] Відповідь на цей парадокс дає розвідка відомого українського історика М. Максимовича про заснування київської церкви св. Кирила. Він спростовує численні плутані літописні повідомлення про раптову смерть матері Михайла Всеволодовича. Насправді у 1179 році померла засновниця Кирилівської церкви і монастиря княгиня Марія Мстиславівна, дружина Всеволода Ольговича, дочка Мстислава великого, внука Володимира Мономаха.[4]
