Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді - [4]
Вони знали твори Платона, Арістотеля, Гомера, Есхіла, Вергілія[5] та інших зарубіжних авторів. Сестри також штудіювали риторику та граматику. На Заході тоді ознакою доброго виховання жінки високого становища вважалося не тільки ретельне вивчення нею літератури, а й вміння складати вірші, оповідання. Очевидно, ця мода дійшла й до Чернігова. Щоправда, на Русі достойнішим заняттям для княжих вихованців було переписування і перечитування божих книг, житій. Складання їх оцінювалося як подвиг.[6]
Духовні отці заохочували письменний люд у такий спосіб шукати спасіння — очищення душі. Найулюбленішим твором Марії Михайлівни стало житіє про невинно забитих Бориса та Гліба. Розповіді настоятеля Борисо–Глібського монастиря Іоанна, який був духовним патроном княжої сім’ї, про мучеників міцно запали у душі юної княжни. На їх честь вона пізніше назвала своїх синів. Стилістика житія про святих у деяких деталях проглядається і у її житійних творах.
Високий освітній рівень Михайла Всеволодовича, який після Переяслава до 1223 року ніде не княжив і мав достатньо часу для самовдосконалення, позитивно вплинув на зростання авторитету «запасника». У тридцятирічному віці князь вже мав досить впливові позиції серед існуючих князів. Так, коли у Києві зібралася рада керманичів Русі щодо відбиття нашестя монголів, то у ній бере участь і Михайло Всеволодович. Літописець причому зазначає про велике зібрання князів. Але поіменно називає старійшин — Мстислава Романовича (київського князя), Мстислава Святославовича (козелецький і чернігівський князь), Мстислава Мстиславовича Удатного (галицький князь) та «молодих князів» — Данила Романовича, Михайла Всеволодовича, Всеволода Мстиславовича.[7]
У битві на Калці загинуло багато князів, в тому числі й чернігівський — Мстислав Святославович. Залишки війська з Чернігова врятувались з Михайлом Всеволодовичем.[8] За звичаєм старшинства він посідає на чернігівському столі.
Події 1225 року у Новгороді, де діяла активно антисуздальська партія, змусили чернігівського князя з дружиною вирушити в далеку дорогу для примирення ворогуючих сторін. Чернігівці мали допомогти великому князеві Юрієві, який був одружений на сестрі[9] Михайла Всеволодовича Агафії, приборкати непокірних і свавільних новгородських чиновників–заводіїв, які вигнали з міста його малолітнього сина Всеволода.
Князь–старійшина на Русі, прийшовши з Суздаля з військом, однак, зіткнувся з жорстким опором бунтівників. Новгород вирішив дати відсіч Мономаховичам. Юрій змушений був відступитися від своїх попередніх вимог, а у місто запросили правити Михайла Всеволодовича.[10] Новгородці і раніше, коли у них починались заворушення–протести, робили ставку на князів Чернігова. їх надії на чернігівську справедливість не були безпідставними. Князь втихомирив бунтівників, потурбувався про повернення суздальським володарем конфіскованого у них майна. Його християнська доброзичливість, уміння владнати справи на краще припали до душі місцевим жителям. «Вся область наша, — зазначав новгородський літописець, — благославляла свій вибір, не відчуваючи ніякої скрути».[7]
Однак Михайло, незважаючи на такий успіх, не залишився княжити у Новгороді. Очевидно, це було умовою переговорів з суздальським князем Юрієм.
«Не хошу у вас княжити, — сказав він новгородчанам, — иду к Чернигову, и гость ко мне пускайте. Ако земля ваша тако и земля моя».[13] Інакшими словами, князь запропонував своє сприяння у зміцненні дружби, торгівлі між віддаленими краями.
Невдовзі у Новгороді став правити Ярослав Всеволодович, брат великого князя Юрія. Тим часом у відсутність Михайла Всеволодовича у Чернігові з’явився ще один претендент на княжий стіл. У 1226 році це місце зайняв курський князь Олег–Георгій Святославович.[14] М. Грушевський вважає, що Михайло Всеволодович сів на «чернігівський стіл, поминувши свого стрия Олега Ігоровича,6 кн. курського, і з сього вийшла між ними війна».[15] Насправді ж курський князь Олег не був стриєм, тобто дядьком князю Михайлу. Це видно з родоводу руських князів.[16] За родовою ієрархією Михайло Всеволодович був старшим Олега Святославовича, сина Святослава Ігоровича.[17] Таким чином князь Михайло справедливо боровся за відновлення свого права.
На підтримку «втихомирювачу» Новгорода рушили сили великого суздальського князя Юрія,[18] якому Михайло Всеволодович мирно і без ніяких претензій повернув у власність значне місто. Вирішив допомогти князю і його тодішній союзник Володимир Рюрикович, який княжив у Києві. Він направив на Сіверщину митрополита Кирила, який без військ «сотвори мир меж ими»,[19] тобто між Михайлом та Олегом. Останній був переконаний ним у своїй неправоті.
Становище Михаила Всеволодовича значно зміцніло після видання дочки Марії заміж за племінника впливового володимиро–суздальського князя Юрія — Василька.
Князь Василько запізнився на битву на Калці і про катастрофу руського війська дізнався у Чернігові. Тут він, мабуть, і познайомився з донькою Михайла Всеволодовича.
Згодом великий князь Юрій Всеволодович послав вісімнадцятирічного юнака знайти собі дружину або в Смоленську, або в Чернігові, або в інших містах.[21]
У студії мазепознавця С. Павленка висвітлений інтимний світ гетьмана Івана Мазепи, який не тільки був великим меценатом, мужнім захисником та оборонцем Вітчизни, а й палко кохав.
Первая мировая война, «пракатастрофа» XX века, получила свое продолжение в чреде революций, гражданских войн и кровавых пограничных конфликтов, которые утихли лишь в 1920-х годах. Происходило это не только в России, в Восточной и Центральной Европе, но также в Ирландии, Малой Азии и на Ближнем Востоке. Эти практически забытые сражения стоили жизни миллионам. «Война во время мира» и является предметом сборника. Большое место в нем отводится Гражданской войне в России и ее воздействию на другие регионы. Эйфория революции или страх большевизма, борьба за территории и границы или обманутые ожидания от наступившего мира — все это подвигало массы недовольных к участию в военизированных формированиях, приводя к радикализации политической культуры и огрубению общественной жизни.
Владимир Александрович Костицын (1883–1963) — человек уникальной биографии. Большевик в 1904–1914 гг., руководитель университетской боевой дружины, едва не расстрелянный на Пресне после Декабрьского восстания 1905 г., он отсидел полтора года в «Крестах». Потом жил в Париже, где продолжил образование в Сорбонне, близко общался с Лениным, приглашавшим его войти в состав ЦК. В 1917 г. был комиссаром Временного правительства на Юго-Западном фронте и лично арестовал Деникина, а в дни Октябрьского переворота участвовал в подавлении большевистского восстания в Виннице.
Перед вами мемуары А. А. Краснопивцева, прошедшего после окончания Тимирязевки более чем 50-летний путь планово-экономической и кредитно-финансовой работы, начиная от колхоза до Минсельхоза, Госплана, Госкомцен и Минфина СССР. С 1981 по 1996 год он служил в ранге заместителя министра. Ознакомление с полувековым опытом работы автора на разных уровнях государственного управления полезно для молодых кадров плановиков, экономистов, финансистов, бухгалтеров, других специалистов аппарата управления, банковских работников и учёных, посвятивших себя укреплению и процветанию своих предприятий, отраслей и АПК России. В мемуарах отражена борьба автора за социальное равенство трудящихся промышленности и сельского хозяйства, за рост их социально-экономического благосостояния и могущества страны, за справедливое отношение к сельскому хозяйству, за развитие и укрепление его экономики.
В книге рассказывается история главного героя, который сталкивается с различными проблемами и препятствиями на протяжении всего своего путешествия. По пути он встречает множество второстепенных персонажей, которые играют важные роли в истории. Благодаря опыту главного героя книга исследует такие темы, как любовь, потеря, надежда и стойкость. По мере того, как главный герой преодолевает свои трудности, он усваивает ценные уроки жизни и растет как личность.
Серия очерков полковника Анатолия Леонидовича Носовича (1878–1968) — о вражеских вождях и о вражеской армии. Одно ценно — автор видел врагов вблизи, а некоторые стороны их жизни наблюдал изнутри, потому что некоторое время служил в их армии: в мае 1918 года по заданию Московской подпольной белогвардейской организации поступил на службу в Красную армию, в управление Северо-Кавказского военного округа. Как начальник штаба округа он непосредственно участвовал в разработке и проведении операций против белых войск и впоследствии уверял, что сделал все возможное, чтобы по одиночке посылать разрозненные красноармейские части против превосходящих сил противника.
На протяжении нескольких лет мы совместно с нашими западными союзниками управляли оккупированной Германией. Как это делалось и какой след оставило это управление в последующей истории двух стран освещается в этой работе.