Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді - [5]

Свій вибір юнак зробив у головному місті на Десні. У Чернігові відбулося вінчання молодих 10 січня 1227 року.[22] Кільканадцять днів цю подію святкували чернігівські, ростовські та володимирські бояри. Лише 12 лютого Василько Костянтинович з Марією відправились у Ростов.

Тимчасове затишшя на Русі порушується після смерті у 1228 році Мстислава Мстиславовича Удатного. Данило Галицький, зміцнюючи свою владу, оволодів Пониззям,[23] потіснивши пінських князів. Його войовнича демонстрація сили викликала негативну реакцію серед інших керманичів прилеглих і віддалених регіонів. Так чи інакше ці дії зачепили родові, династійні і т. п. інтереси. Загрозу від молодого князя відчув і київський князь Володимир Рюрикович. Батька останнього у свій час постриг у ченці батько Данила, а тому, як сповіщає літопис, «була в нього боязнь велика в серці його».[24] Володимир Рюрикович організовує протидію розширенню впливу молодого князя. У свої союзники він залучає половецького хана Котяна, а також впливового чернігівського князя Михайла. Об’єднані війська прийшли до Каменця. Під орудою Михайла Всеволодовича були усі князі Чернігово–Сіверщини.[25] Він послав парламентарів у Галич, де княжив угорський князь Андрій і уклав з ним угоду про нейтралітет.[26]

Хитрістю, удаючи, ніби «хоче мир із ними вчинити»,[27] Данило водночас шукав підмоги у поляків і підмовив через посла Павла хана Котяна не брати участь з своїм військом в операції київського князя: «Отче! Одверни війну сю, помирись зо мною».[28]

І, здавалося б, з щойно безпорадної ситуації він виходить переможцем: половці погодились на цю пропозицію — пограбувавши галицькі землі, повернулись додому.

Озброєні загони київського та чернігівського князя, позбувшись впливового партнера, в результаті цієї тактики Данила самі опинились під загрозою або оточення, або знищення — супротив прибулих поспішало виступити численне військо польських володарів. Відступаючі під Києвом вирішили замиритися[29] з тим, кого мали намір поставити на належне йому місце. Вести бойові дії з кількісно, може й, рівноправним супротивником не входило в їхні плани — сутичка могла ослабити і свої, і ворожі сили на користь третьої сторони.

Тим часом Михайла Всеволодовича знову кличе влаштувати проблеми бунтуючий Новгород. Неврожайний рік, проливні дощі, які не міг своїм молінням зупинити новгородський архієпископ Арсеній, призвели до невдоволення проти нього[30] тисяцького та інших керівних чиновників. Віче їх, мало не вбивши, вигнало. А ще перед цим опозиція примусила покинути місто князя Ярослава, який оселився у Переяславі Заліському. Залишені у Новгороді, під наглядом двох бояр, два малолітні його сини Федір і Олександр під час нового заворушення втекли до батька.

Посли від віче до Ярослава вимагали його негайного повернення і вжиття рішучих заходів: відміни церковного податку, заборони княжим суддям їздити по князівству, дотримуватись давніх вольностей Новгорода.[31] «Або, — говорили вони йому, — наші зв’язки з тобою навіки розриваються».[32] Невдовзі віче, невдоволене пасивною позицією Ярослава, посилає у Чернігів послів до Михайла Всеволодовича як до найсправедливішого князя, який їм сподобався при короткочасному правлінні.

«В лето 6737,7 — повідомляє Новгородський літопис, — приде княз Михаил из Цернигова в Новгород по велице дни Фомине нед: исходяче, и ради быша Новгородци своему хотенію, и целова Крест на всей воли Новгородстей, и на всех грамотах Ярославлих8».[33] Михайло Всеволодович дав свободу смердам на п’ять років, позбавив данини поселян, які втекли на чужу землю, а тим, хто «зде живет», постановив платити ту ж данину, як і при попередніх князях.9

Позитивною рисою чернігівського князя була його послідовна вірність кодексу християнських заповідей: у Новгороді ним не дозволяється розправа над прихильниками Ярослава. Натомість ненависних бояр, чиновників жителі карають досить своєрідно — змушують власним коштом збудувати новий Волхівський міст, який знесла повінь.[35]

Побожного Михайла Всеволодовича не влаштувала релігійна ситуація, яка склалася у місті. «Се у вас нету владыки, — заявив він міщанам, — а нелепо быти граду сему без владыце».[36] Новгородці запропонували три кандидатури: ченця Спиридона, єпископа Володимирського і Волинського Осафа10 і грека, «кого даст митрополит».[37] Князь вирішив довіритися вибору жеребкуванням — «да который Бог даст нам».[38] Малолітній княжич Ростислав вказав на жереб — прізвище Спиридона, диякона–ченця Георгієвського монастиря.

Голова новгородського духовенства, однак, після цієї процедури ще не міг стати владикою: 17 грудня він поїхав у Київ, а повернувся з нього у травні 1230 року. Він висвячений був у сан священика у сиропустну неділю, а на другу неділю посту — в сан архієпископа.[39]

Незважаючи на прихильність новгородців, Михайло Всеволодович все ж своїм головним містом вважає Чернігів, куди він невдовзі і повертається. «Дай Бог исправити правда Новгородьская»,[40] — сказав він при від’їзді. Тобто своєю головною місією чернігівський князь вважав повернення міщанам тих норм життя, яких вони бажали. І саме від них вже залежало дотримання здобутого права. Адже залишений ним у Новгороді п’ятирічний син Ростислав представляв його владу лише номінально.