Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді - [7]
Всупереч бажанню противників замирення князів смерть Федора в якійсь мірі реабілітувала в очах Ярослава Михайла Всеволодовича. Адже останній, незважаючи на постійні мирні заяви, не безпідставно підозрювався у підбурюванні новгородської партії, лихих користолюбних задумах. Насправді ж, як показав сумний інцидент з розладом шлюбу їх дітей, ініціатором протистояння, його збереження була інша сила.
Дочка Михайла Всеволодовича Феодулія після трагічної смерті нареченого постриглася в черниці під іменем Євфросинії.[49] У Суздальському монастирі вона «изцелеваше многи»[50] хворих, вела суворий подвижницький
спосіб життя і, за словами автора житія про неї, «всех россійских постниц»[51] перевершила. Високий рівень знань допоміг їй швидко завоювати авторитет серед черниць і очолити їх колектив.
«Нигде же бо не белши таков монастырь по всей Россіи великой, — зазначав про її діяння агіограф, — ни устрои благочиніе и от трудов покой черноризицам, ни таких изрядных, ни трудоположных, иже в посте просіявших черноризниц обретеся».[52]
Єфросинія13 Суздальська проголошена церквою святою.[53]
Розділ III
ВОЛОДАР КИЄВА, ГАЛИЧА Й ЧЕРНІГОВА
Узимку 1232/33 років Михайло Всеволодович зібрався у похід на недавнього союзника і надійного посередника у мирних переговорах з Олегом Курським, Ярославом Всеволодовичем — Володимира Рюриковича, що займав з червня 1223 року київський стіл. Ще весною 1231 року між ними були досить–таки дружні стосунки. Тоді князі, як повідомляє «Лаврентіївський літопис», разом пирували у Києві на посвяті ростовського єпископа: «Бяхуть же в то время инии князи русьстии на соньме в Кыєв: Михаил князь черниговьськый, и сын єго Ростислав, Мстиславич Мстислав, Ярослав, Изяслав и Ростислав Борисович, и инии мнози князи, иже беша в святий Софьи на священьє Кирилово, и праздноваша светлый он праздник и святий Софьи, и еша и пиша того дни в манастыри святыя Богородица Печерсьския много множество людий преизлиха зело, ихже не бе мощи исчести».[1]
Мотиви виникнення суперечностей між князями літописи не повідомляють. Гіпотетично прояснити різку зміну у взаємовідносинах між Черніговом та Києвом можна кількома причинами.
Перша з них. Каральний похід восени 1231 року проти Михайла Чернігівського як князя, що дав прихисток опальним новгородцям, був не тільки справою Ярослава Всеволодовича, а й всіх Мономаховичів. Є, зокрема, відомості, що Чернігово–Сіверщину тривожив у 1232 році і великий князь суздальський Юрій.[2] Отже. цілком ймовірно, що за його проханням київський князь Володимир Рюрикович як один з Мономаховичів виконував ті чи інші тактичні завдання на Сіверщині, і таким чином викликав у Чернігова неприязнь, образу.
Друга причина. Володимир Рюрикович, всупереч інтересам і стратегії Михайла Всеволодовича, помирився з недавнім їх спільним ворогом, Данилом Галицьким. Не випадково при виникненні загрози з Чернігова київський князь послав гінця до Данила з посланням: «Іде на мене Михайло. Поможи–но мені, брате!».[3]
Під 1234 роком у літописі руському є такий запис: «Коли ж Володимир (Рюрикович) перебував у Києві (на княжінні), прислав він сина свого Ростислава в Галич, і (Данило) зав’язав із ним (Володимиром), братство і приязнь велику».[4]
Третя причина. Вигідний союз між Володимиром Рюриковичем і Данилом Галицьким значно обмежив ті чи інші інтереси союзників Чернігова — князів пінських, болохівських, які постійно зазнають кривд від агресивного сусіда. М. Костомаров вважає, що похід 1234 року на Київ Михайло Всеволодович розпочав, виконуючи союзницькі зобов’язання перед болохівськими князями.[5]
Зрозуміло, можна проектувати й інші вагомі причини. З точкою зору дослідника А. Горського про те, що Михайло Всеволодович «здійснив свою першу спробу претендувати на Київ»,[6] можна погодитися лише за однієї умови: Володимир Рюрикович перед цим або зрадив його як союзника, і таким чином, як мовиться, спалив всі мости товариського добросусідства, або вчинив щодо Чернігова якийсь підступний замір, який розкрився. Погрожувати Києву ні з того, ні з сього, без цих обставин, не було рації. Звертає на себе увагу й така деталь. Літописний звід Галицько–Волинського літопису до 1246 року, написаний митрополитом Кирилом з позицій Данила Галицького, не пояснює мотиви походу Михайла Всеволодовича на Київ. Якби чернігівський князь чинив неправомірно, був неправий і порушив спокій заради задоволення власних амбіцій, то про згадане, безперечно б, літописець написав. Очевидно, винною все ж таки вважалася інша сторона. І про це митрополит Кирило не випадково делікатно мовчить.
Конфліктна ситуація зими 1232/33 років вирішилася без війни: прихід Данила Галицького у Київ погасив наступальні заміри Чернігова. За подібним сценарієм розв’язувалася суперечність між вищезгаданими героями восени 1234 року.[7] Військо Михайла Всеволодовича і його союзника Ізяслава Мстиславовича зняло облогу Києва у зв’язку з наближенням галицького війська князя Данила, який саме утвердився в Галичі. На цей раз Володимир Рюрикович разом з своїм оборонцем вирішили здійснити контрудар.
«…І рушили бони обидва до Чернігова, і прийшов до них Мстислав Глібович,
У студії мазепознавця С. Павленка висвітлений інтимний світ гетьмана Івана Мазепи, який не тільки був великим меценатом, мужнім захисником та оборонцем Вітчизни, а й палко кохав.
Книга известного историка Н.А. Корнатовского «Борьба за Красный Петроград» увидела свет в 1929 году. А потом ушла «в тень», потому что не вписалась в новые мифы, сложенные о Гражданской войне.Ответ на вопрос «почему белые не взяли Петроград» отнюдь не так прост. Был героизм, было самопожертвование. Но были и массовое дезертирство, и целые полки у белых, сформированные из пленных красноармейцев.Петроградский Совет выпустил в октябре 1919 года воззвание, начинавшееся словами «Опомнитесь! Перед кем вы отступаете?».А еще было постоянно и методичное предательство «союзников» по Антанте, желавших похоронить Белое движение.Борьба за Красный Петроград – это не только казаки Краснова (коих было всего 8 сотен!), это не только «кронштадтский лед».
В новой книге писателя Андрея Чернова представлены литературные и краеведческие очерки, посвящённые культуре и истории Донбасса. Культурное пространство Донбасса автор рассматривает сквозь судьбы конкретных людей, живших и созидавших на донбасской земле, отстоявших её свободу в войнах, завещавших своим потомкам свободолюбие, творчество, честь, правдолюбие — сущность «донбасского кода». Книга рассчитана на широкий круг читателей.
«От Андалусии до Нью-Йорка» — вторая книга из серии «Сказки доктора Левита», рассказывает об удивительной исторической судьбе сефардских евреев — евреев Испании. Книга охватывает обширный исторический материал, написана живым «разговорным» языком и читается легко. Так как судьба евреев, как правило, странным образом переплеталась с самыми разными событиями средневековой истории — Реконкистой, инквизицией, великими географическими открытиями, разгромом «Великой Армады», освоением Нового Света и т. д. — книга несомненно увлечет всех, кому интересна история Средневековья.
Нет нужды говорить, что такое мафия, — ее знают все. Но в то же время никто не знает в точности, в чем именно дело. Этот парадокс увлекает и раздражает. По-видимому, невозможно определить, осознать и проанализировать ее вполне удовлетворительно и окончательно. Между тем еще ни одно тайное общество не вызывало такого любопытства к таких страстей и не заставляло столько говорить о себе.
Монография представляет собой исследование доисламского исторического предания о химйаритском царе Ас‘аде ал-Камиле, связанного с Южной Аравией. Использованная в исследовании методика позволяет оценить предание как ценный источник по истории доисламского Йемена, она важна и для реконструкции раннего этапа арабской историографии.
Слово «синто» составляют два иероглифа, которые переводятся как «путь богов». Впервые это слово было употреблено в 720 г. в императорской хронике «Нихонги» («Анналы Японии»), где было сказано: «Император верил в учение Будды и почитал путь богов». Выбор слова «путь» не случаен: в отличие от буддизма, христианства, даосизма и прочих религий, чтящих своих основателей и потому называемых по-японски словом «учение», синто никем и никогда не было создано. Это именно путь.Синто рассматривается неотрывно от японской истории, в большинстве его аспектов и проявлений — как в плане структуры, так и в плане исторических трансформаций, возникающих при взаимодействии с иными религиозными традициями.Японская мифология и божества ками, синтоистские святилища и мистика в синто, демоны и духи — обо всем этом увлекательно рассказывает А.