Злочинці з паралельного світу - 2 - [12]

— Та можна, куди вас подіти!

Рекс вдячно замахав хвостом.

* * *

Зоя Дмитрівна взагалі була незлою жінкою. Дітей вона не мала, жила сама. І хоч самій не так уже багато й треба, гроші Дмитрівна любила. Тому й погодилася на роботу в Зоні — там платили непогано.

А оскільки вона була жінкою «у самому соку», як казав директор готелю, то, крім грошей, любила ще й вусатого Васю, і міліціонера Петю з зоновської міліції, і ще двох-трьох постояльців готелю, які приїжджали хто на вахти, хто у відрядження.

Зазвичай, їдучи в Зону, вони брали з собою «ліки» від радіації, порозливані у пляшки. Тому Дмитрівна теж регулярно приймала ці «ліки». Під вечір їй було вже не так страшно відбувати свою зміну. Бо хоч відділок міліції був зовсім поруч, та ще й своя охорона в готелі була, спиною бігали мурашки, коли вона згадувала про чутки, які працівниці готелю розповідали придушеними голосами. Наприклад, про банду Ацетона та інші банди.

А найсвіжіша новина — про зграю вовкулак — змусила Дмитрівну припинити свої нічні вилазки до котельної. Вночі вона боялася й носа висунути з готелю. Тим більше, що охорона останнім часом влаштувала в готелі справжнє Монте-Карло: грала на гроші з міліціонерами у карти.

Ночі чергування тепер стали подібні одна на одну, бо, на щастя, бандити та всяка нечисть близько до станції не підходили.

Але цю ніч Зоя Дмитрівна запам’ятала на все життя.

Вона якраз встигла зробити собі «капучино» перед тим, як відключили світло, і збиралася поласувати ним, заїдаючи цукерками «Пташине молоко», які подарував їй останній з упадальників.

Коли це двері до фойє прочинилися, і до готельного шинквасу, над яким висіла табличка «Адміністратор», підійшов гість у довгому чорному пальті з піднятим коміром. Моторошний чоловік зняв чорні окуляри і жовтими вовчими очима втупився у Зою Дмитрівну.

Мимохіть мурашки поповзли Зоїною пухкою спиною. Жінка скинула їх, сіпнувши плечима, й улесливо запитала:

— Хочете поселитися?

— Де пес? — майже не розтуляючи губ, низьким голосом спитав незнайомець.

— Як-кий пес? — ледве повернула язиком адміністраторка Зоя, бо їй здалося, що ті мурашки, яких вона стріпнула, тепер набилися їй до рота.

«І нащо мені треба було встрявати у Васині справи!..» — майнула думка в Зоїній гарно причесаній голові. Вона гарячково почала зважувати, що краще: віддати хлопця і зіпсувати стосунки з Васею, чи не віддавати — і Бог зна, чим то все може скінчитися.

Зоя повільно піднялася, поправила серветку на чайному столику, розсунула важкі портьєри на вікні…

На небі, всіяному зорями, саме зійшов повний місяць. Він світив так яскраво, що навіть кидав на підвіконня місячну тінь.

«Ні, краще я йому скажу», — вирішила Зоя і повернулася до шинквасу, за яким терпляче стирчав чорний незнайомець. Його рука лежала на полірованому дереві біля неонової лампи, яку Дмитрівна включала, коли вирубали світло.

І тут Зоя з жахом побачила, як пальці незнайомця почали корчитися, руку вкрила сіра густа шерсть і — ой, мамо! — вона вмить стала вовчою лапою.

Зоя підвела очі — і заверещала, як Сандра Буллок у трилері «Швидкість». З коміра на неї дивилася вищирена ВОВЧА МОРДА!

Зоїн вереск наче пробудив незнайомця. Він впав на всі тепер уже чотири лапи і заметався по фойє, залишаючи по дорозі чорного капелюха, таке ж пальто і решту одежі.

Не перестаючи верещати, Зоя забарикадувала дверцята столом і стільцем, навіть не розуміючи, що вовкулаці не коштуватиме жодних зусиль одним стрибком перемахнути фанерну загородку.

Та вовкулаці до Зої було байдуже — він гайнув на сходи.

— Охорона! Охорона! — вищала Зоя. Та ніхто не з’являвся.

«Тре’ бігти до міліції,» — вирішила вона і схопила свою заячу шубку.

Але тут за вікном розляглося протяжне виття. Зоя виглянула — і відсахнулася.

З переляку їй здалося, що перед готельним входом сидить сотня вовків, хоч їх було трохи більше десятка. Всі вони позадирали голови і тоскно вили на місяць.

Тоді Зоя, нарешті зрозумівши, що шинквас її не врятує, обережно вилізла з-за нього і прожогом метнулася до душової. Там недавно поставили нового міцного засува, бо п’яний вахтовик Ваня висадив був двері.

Забігши до тісної душової,

Зоя засунула грубий засув і, знесилена, впала на дерев’яну решітку.

Розділ XI. КАРАОКЕ НА МАЙДАНІ

Хроня і Рекс, які спали на мішках з білизною у темній каптьорці, теж почули вовче виття.

— Рекс, це за нами, — штовхнув Хроня пса. Вони сіли і почали прислухатися.

— Ну що, будемо чекати, поки вони нас, як мишей, подушать? — спитав Хроня. — Давай, пішли!

Хроня швидко вдягнувся, відімкнув двері і визирнув у коридор. Він встиг помітити, як сіра тінь, схожа на вовчу, майнула сходами на другий поверх.

Рекс зачув вовкулаку, шерсть на його загривку наїжачилася.

— Кудою б його звідси вибратися? — сам себе запитав Хроня. Він зійшов сходами до підвалу. Двері чорного ходу замкнені, але

поруч — маленьке вікно, забите фанерою.

Напрактикований на забитих дошками будинках, хлопець миттю вийняв утлу фанерку — і ось вони вже надворі.

Відбігши добряче від готелю і ще не вірячи, що перевертні не женуться за ними, Хроня з Рексом впали під паркан, щоб хоч трохи відсапатись.