Злочинці з паралельного світу - 2 - [11]

— Та це просто пацан із псом!

Хроня вирішив битися до останнього. Він пошкодував, що кинув шматок труби біля дверей. Озирнувся — нічого замашного близько не було.

«Хренові наші справи» — майнула думка. Джохар ледве тримався на ногах. Хіба що Рекс… Хроня глянув на вірного друга. Пес грізно вишкірив зуби і вийшов наперед. Промінь сонця, що падав навкоси крізь щілину в дошках, затанцював на його нашийнику, пускаючи по темних кутках сарая сонячних зайчиків.

Двоє раптом завмерли з піднятими кийками. Вони, мов зачаровані, дивилися на Рексів нашийник.

— Це хто? — спитав один.

— Не може бути! Невже він? — відповів йому другий. — Це ж його нашийник!

Побачивши їхнє вагання, Рекс ще більше вишкірив зуби і, грізно загарчавши, ступив уперед.

Обидва молодики разом позадкували.

Хроня не розумів, що діється. А Рекс, не перестаючи гарчати, повільно йшов уперед.

Хроня з Джохаром посувалися за ним, очікуючи щомиті, що бандити отямляться.

Але коли пес із наїжаченою на загривку шерстю підійшов до здорованів майже впритул, ті розступилися, даючи йому дорогу.

Хроня з Джохаром вийшли з сараю. Вже завертаючи за будинок, Хроня озирнувся: молодики тупо дивилися їм услід, тримаючи в руках уже непотрібні кийки.

А з дерева їм з усієї сили горлав крук:

— Хто простих доводить блудити дорогою зла, сам до ями своєї впаде, а невинні посядуть добро!

Якби молодики захотіли — вони наздогнали б їх у три скоки. Бо втечею це назвати було важко: Хроня добряче накульгував, Джохар ішов, заточуючись, наче п’яний. І тільки Рекс то забігав уперед, то залишався позаду них, сторожко принюхуючись.

Тільки тепер Хроня побачив, що Рати з ними немає.

Вони пройшли декілька дворів, перелізли через розламаний паркан і почали спускатися пригірком до ріки.

Та тут Хроня необережно ступив на хвору ногу і, зойкнувши, покотився донизу. З його заплічника посипався нехитрий скарб.

Порив весняного вітру підхопив целофанову торбинку з карткою і поніс. Побачивши це, крук злетів, наздогнав торбинку і наступив на неї.

Позбиравши дріб’язок, Хроня дошкутильгав до крука. Той, схиливши голову набік, одним оком уважно роздивлявся фото.

— Я цього дядька знаю, — сказав крук Гай.

— Якого дядька? — не зрозумів Хроня.

— Оцього, — тицьнув Гай дзьобом у картку.

— Ти що, жартуєш? — недовірливо сказав Хроня.

Гай нахилив голову на другий бік і глянув другим оком на Хроню:

— Я його на станції бачив. Свідок брехливий не буде без кари, а хто брехні говорить, не буде врятований.

Все ще сумніваючись, Хроня витяг картку з-під крукової лапи:

— Покажи, який?

Крук тицьнув дзьобом у молодого, усміхненого чорнявого хлопця і продовжив:

— Як той, хто вдає божевільного, так і людина, що обманює друга свого та каже: «Таж це я жартую!»…

— Добре, добре, — сказав Хроня, — не ображайся.

— Тільки тепер він зовсім сивий, — сказав крук.

Вони повернулися до Джохара. Хроня переказав йому крукові слова. «Балакучий» Джохар тільки й сказав:

— Умгу.

Вони рушили в напрямку станції. Безлюдна частина міста залишилася позаду. Що ближче вони підходили до станції, то більше зустрічалося людей.

Дійшовши до будівлі, схожої на котельну, Джохар спустився вищербленими бетонними східцями вниз і постукав у двері. Їм відчинив нічний гість — Вася. Вони зайшли до вибіленої кімнатки зі столом, стільцем і дерев’яним тапчаном.

— Я бачу, Джохі, вони тебе дістали, — мовив Вася. Та Джохар на цю тему говорити не хотів. Він сказав:

— Вася, мне нада уйті на пару дней. А пацана на станцию нада провесті.

— Ну, без Дмитрівни не обійдемось, — сказав Вася і кудись пішов.

Розділ X. ЗОЯ ДМИТРІВНА

Не пройшло багато часу, як Вася повернувся з повновидою жіночкою.

— Це — Дмитрівна. А це — Джохар. А оцей пацан шукає знайомого.

І пояснив Джохару:

— Дмитрівна у готелі працює, адміністратором.

Він знову повернувся до жінки:

— Дмитрівно, ти глянь на фотку, може, й ти кого признаєш.

— Васю, ну ти ж, Васю, знаєш — я тут недавно, кого я можу тут знати, — заспівала Дмитрівна. — От цього красеня, — вона всіма своїми ямочками усміхнулася Джохару, — я б на пару днів сховала!

— Меня не нада, — сказав Джохар. — Я сам. Ти пацану помогі.

— Ну, — трошки розчаровано протягла Дмитрівна, — пацану, так пацану.

І простягла руку:

— Давай фотку.

Хроня витяг целофановий згорток.

Жінка глянула і одразу повернула його хлопцеві, заперечно похитавши головою.

На інше Хроня й не сподівався.

— Ну, то що будемо робити? — нетерпляче спитав Вася.

— Тьотю, — сказав Хроня. — Мені б на пару днів де-небудь сховатися, щоб мене ніхто не знайшов. Я вже знаю, кого мені шукати треба! Я вже знаю, що він зараз на станції працює.

— На станції… — протягла Дмитрівна. — Та як же ти на ту станцію попадеш? Тебе туди, хлопче, ніхто не пустить.

— Та щось придумаю, — сказав Хроня.

— Добре, — сказала Дмитрівна. — Хлопця я сховаю у своїй каптьорці. Але ненадовго.

— А це того, не опасно? — спитав Вася.

— У нас готель охороняється! — заспокійливо мовила Дмитрівна. — А в мою каптьорку, крім мене, ніхто не ходить. І ключів ні в кого, крім мене, нема, понятно?

— Ну, тоді лади, — погладив жінку по плечу Вася.

— Тьотю Дмитрівно, а можна з Рексом? — запитав Хроня. Дмитрівна невдоволено поморщила носа, але сказала: