До Зони хлопець Хроня і великий чорний пес Рекс добралися, коли вже впали глибокі сніги. Натрапивши на порожню довгу будівлю, вирішили пересидіти у ній хуртовину, яка саме почалася. За хвилю хлопець і пес вже міцно спали, притулившись один до одного.
Вони так втомилися після довгої мандрівки, що не чули ні свисту зимового вітру, ні грюкоту напіввідірваної віконної рами, яку немилосердно теліпав вітер.
Але зненацька Рекс прокинувся і нашорошив вуха.
З кутка, де лежала купа порожніх пластикових пляшок, почувся якийсь звук. Він був схожий на похрумкування.
Обережно, щоб не розбудити Хроню, пес виліз з-під поли хлопцевого пальта і рушив до кутка.
Хрумкання почулося виразніше.
«Мабуть, пацюк!» — подумав Рекс.
Додумати йому не вдалося, бо пляшки раптом розсунулися. Між ними стояло якесь дивне створіння.
Не кліпаючи, на Рекса дивилося двоє вибалушених очей. На людському наче обличчі, без вій і брів, стирчав довгий приплюснутий ніс, на кінці розділений надвоє. Руде ріденьке волоссячко прикривало велику лисину. Відвисла нижня губа та великі зморшкуваті вуха робили обличчя зверхнім і пихатим.
Про Зону та все, що в ній відбувається, вони з Хронею чули багато байок. Одні з них були схожі на правду, інші — цілком фантастичні.
Тому бувалий у бувальцях пес Рекс зовсім не злякався. Він почухав задньою лапою за вухом і подумав: «Ну от, ще й за огорожу не перелізли, а вже якась чортівня починається!»
А дивна потворка тим часом вмостилася на одну з пляшок, взяла тоненькими сірими ручками іншу пляшку і раптом уп’ялася в неї зубами. Почувся хрумкіт — і великий шматок пластмаси зник у неї в роті.
— Ні фіга собі! — від здивування Рекс витріщив очі.
А почвара тим часом діловито точила пляшку, наче травневий хрущ листок. За мить у неї в руці лишилася тільки синенька закрутка.
— Видно, закрутка іде тобі на десерт! — прокоментував Рекс, спостерігаючи, з якою насолодою жує її сіре створіння.
Підвечерявши, воно задоволено поплескало себе по сірому круглому, наче м’яч, черевцеві, і сказало рипучим голосом:
— Ну, чого витрішчився? За видовишче, таксаать, платить треа!
— А це що тобі — цирк? — знайшовся Рекс.
— Може, й так! — незворушно дивлячись на Рекса, погодився пляшкоїд. — Зате, таксаать, це моя територія!
— А грошей у мене нема! — розвів лапами Рекс.
— А мені, може, грошей і не треа!
— А що ж тобі треба?
— Рекс! — раптом почувся сонний голос. — Ти з ким базариш?
— Та тут ось якесь… — Рекс стримався, щоб не загострювати ситуацію, — грошей вимагає!
— Грошей? — підійшов Хроня. І собі не стримався: — Ні фіга собі! Ти хто?
— Я? Не знаю… — нижня губа почвари удавано жалібно відвисла.
— А що ти тут робиш?
— Що-що… Живу я тут.
Хроня озирнувся — ніде не було видно ніяких ознак житла — сама холодна земля та купи сміття.
— Мм-да, — протягнув хлопець. — Класно живеш. А чого ти голий? Хоч би загорнувся у щось — холодно ж!
— Я не голий, — заперечив пляшкоїд. — На мені шкура, таксаать, з підігрівом.
— З яким підігрівом?!
— З атомним! Ось помацай! — почвара простягла Хроні тоненьку ручку.
Хроня гидливо доторкнувся до зморщеної долоні і від несподіванки аж зойкнув — така вона була гаряча. Наче праска!
— Хи-хи! — задоволений справленим враженням, пляшкоїд закинув ногу на ногу. — Платити буеш?
— Тобі ж сказали — грошей нема!
— Тобі ж скаали… — перекривив Хроню пляшкоїд. — А тобі ж скаали, що грошей не треа. Ґудзика дай!
Тут Хроня помітив, з якою пожадливістю почвара дивиться на великий пластмасовий ґудзик, що на нього Хроня застібав комір у пальті.
— Ґудзика? — здивувався Хроня. — А на фіга він тобі?
— А він пластмасові пляшки жере! — буркнув Рекс.
— Пляшки? Які пляшки?
— Різні,— сказав пляшкоїд, — від мінеральної води, від «Фанти», від квасу… А найсмачніші — від пива! — потвора заплямкала нижньою губою.
— Ну, пацан, так тобі ж ціни нема! — сказав Хроня. — Тими пляшками вже весь світ загидили. І багато вас таких?
— Я один. Бо я — унікальне природне явище! — закопилив губу пляшкоїд.
— Мутант ти звичайний! — сплюнув Хроня.
Очі потвори злісно зблиснули. Вона просичала крізь зуби:
— Ґудзика дай!
— Ну що ж, Рекс, це ми ще дешево відбулися, — Хроня зітхнув і, вийнявши з кишені складаного ножика, відрізав ґудзика.
— На!
Р-рраз! — І ґудзик зник у широкій пащеці потвори.
— М-м-м! — замурчала вона від задоволення. — Давно мені такої смакоти не перепадало! Ну, таксаать, вступне ви заплатили, можете залишатись!
— Залишатись ми тут не збираємося, — сказав Хроня. — Нам тут дещо знайти треба.
Пляшкоїд, здавалося, не слухав — він жував ґудзика, наче жуйку. Ґудзик розплавився і, відліплюючись від зубів, чмакав, наче справжня жуйка: чмак! чмак! чмак!
Рекс аж скривився:
— Ну ти й чмакаєш! Справжній ЧМАК!
— О! — сказав Хроня. — Ми тебе так і назвемо — Чмак!
— Чого це? — образився пляшкоїд. — А якось красивше, таксаать, не можна?
— Як красивше?
— Ну, там, — Рікі Мартін, або Ді Капріо!
— Тю, дивак! Тобі треба, щоб тебе з ними плутали? Я тобі таке ім’я придумав — ні в кого більше не буде! Ти ж сам казав — ти унікальне природне явище! УНІКАЛЬНЕ! Доганяєш?
Потвора подумала і кивнула головою:
— Ну тоді нехай буде!
— За це ти проведеш нас у Зону! — зметикував Хроня. Він уже зрозумів, що з цього пляшкоїда задарма нічого не вичавиш.
