Злочинці з паралельного світу - 2 - [4]

— Можна, я це все запалю? — прохально спитав Гагіч.

— На хрен воно тобі? Много шума — нам гірше, — сказав Ацетон.

Але Гагіч, який виходив останнім, прикладом рушниці обірвав

зі стіни поличку, на якій стояли миски та філіжанки. Черепки розлетілися по підлозі.

— Ги-ги-ги! — неголена пика Гагіча розпливлася у садистській посмішці.

Хата спорожніла.

Хроня зі своєї схованки добре бачив і чув усе, що відбувалося.

Він спробував відчинити дверцята, але вони не піддавалися. Доводилося чекати братів.

У печі знову загуготіло, і з неї вистрибнули обидва дідки. Вони охололи, поступово з червоних стаючи звичайними, а тоді відкрили духовку.

Хроня з Рексом вилізли зі схованки.

Поки всі разом навели сякий-такий лад у хаті, до ранку залишалося вже недалеко.

Хроні спати перехотілося. З голови не виходили слова Ацетона, який сказав, що нікуди Хроня від нього не дінеться. Отже, бандити будуть і далі за ними полювати. «Що їм від нас треба?» — думав хлопець.

Хроня присів біля столу.

Цур уже витягнув свого незнищенного телевізорчика. Бідний Богдан Бенюк, який, видно, через ту рекламу теж не спав ночами, уже просив надіслати йому пару кришечок від пива. Рекс штовхнув Хроню плечем і сказав, кивнувши на Цура:

— Це, видно, якийсь спеціальний телевізор. По ньому саму рекламу показують.

Та Хроні було не до реклами. Він дивився, як Пек витягнув із печі його цілісінького заплічника і почав лаштувати харчі. Потім

поклав до заплічника хлібину, пару цибулин, шматок сала і подав його Хроні.

— Що, нам уже йти? — спитав хлопець.

Пек ствердно кивнув.

— Спасибі… — почав було Хроня, але Пек його перебив:

— Не треба, — краще послухай. Йтимете лише вдень. Ночуйте у покинутих хатах. Ось тобі вуглинка. Треба буде погрітися — кинеш через плече.

— Що, вона теж атомна?

— Ні, вона з нашого вогнища, — Пек кивнув на піч. — ЦЕ ВІЧНЕ ВОГНИЩЕ РОДУ, яке ми з Цуром підтримуємо і охороняємо. Біля нього грілися усі твої предки, Хроню. Але про це потім. До Покинутого Міста доберетеся за два-три дні…

Хроня гостро глянув на дідка: звідки Пек знає, куди йому треба? Він же нікому не казав, що йде до Покинутого Міста!

— Я багато чого знаю, — помітивши Хронин подив, сказав Пек. — Але не все кажу. Ми ще зустрінемося. Тоді й вуглинку віддаси. З Зони її виносити не можна. Ну, час рушати.

У Хроні на язиці крутилося багато запитань. Наприклад, яке це таке ВІЧНЕ ВОГНИЩЕ РОДУ? І які предки? Але Пек рішуче подав йому заплічника і підштовхнув до дверей.

— То ми пішли, — сказав Хроня.

Він хотів попрощатися і з Цуром, але той не відривав погляду від екрана телевізора: там саме вілларібівці змагалися з віллабаджівцями, хто швидше вимиє засобом «Фейрі» величезну сковорідку.

Розділ IV. НОВИЙ ТОВАРИШ

На обрії вже рожевіло, коли Хроня з Рексом рушили в дорогу.

Вийшовши на розчищений шлях, вони простували ним, зрідка ховаючись від зустрічних машин.

У ярузі зупинилися перекусити. Отут Хроня вперше випробував вуглинку. Кинув через плече — і на снігу запалало багаття. Горіло рівно стільки, скільки їм потрібно було, щоб обігрітися. А коли вогонь згас — вуглинка лежала собі така, як була.

Під вечір вони натрапили на якийсь будинок. Він був забитий дошками, але їх уже хтось відривав. Тому Хроня легко відчинив двері. В кімнатах було холодно і незатишно, хоч деякі меблі у хаті залишилися.

Хроня кинув вуглинку до печі — і за мить у ній вже палав вогонь.

Хроня поклацав вимикачами — світла не було. В одній із кімнат стояло два залізних ліжка з подушками і ковдрами, які дивом уціліли. Хроня притяг постіль до кімнати, де горіло в печі, кинув на підлогу — і Рекс задоволено простягнувся перед піччю.

Ніч минула на диво спокійно. Ніхто їх не потурбував. Тому вранці вони прокинулися бадьорими і з гарним настроєм.

— Ррр-гм! — прочистив горло Рекс. — Від чого там у собак гарна й густа шерсть?

— Від сала з цибулею! — весело сказав Хроня. — А ти що думав, від «Педіґрі»?

У хаті було повно всякого залізного посуду, тож Хроня з Рексом поснідали смаженим салом із цибулею.

— Ну що, залишимо сковороду віллабаджівцям чи помиємо? — спитав Хроня.

— Помиємо! — вирішив Рекс.

Знову рушили в дорогу, перед тим уважно обдивившись сліди навколо хати. Чужих не було.

Близько полудня підійшли до лісу.

— Перекусимо, чи що? — спитав Хроня. — Тільки відійдімо далі від дороги.

Коли вже закінчували їсти, на дерево біля них сів великий крук. Чорне лискуче пір’я на краєчках крил і хвоста посіріло — видно, від старості. Крук мовчки дивився на Хроню.

— Хоче їсти, напевно, — сказав хлопець і кинув крукові трохи хліба.

Але крук раптом заплющив очі і беркицьнувся прямо в сніг.

Хроня побіг до нього. Птах лежав, не ворушачись, із заплющеними очима.

— Що, здох? — спитав Рекс.

— Зараз побачимо, — Хроня підняв птаха, приніс до багаття.

Набрав у металеву кружку снігу, розтопив і спробував напоїти крука. Крук ковтнув раз, вдруге — і випив усю воду. Потім розплющив очі і сів, крутячи головою.

Хроня покришив йому хліба. Крук, косячи оком на Рекса, поклював усе до кришки.

— Мабуть, охляв від голоду і холоду, — сказав Хроня.

— Кра-а-а, — хрипко сказав крук.

Бачачи, що він оговтався і вже не падає на хвіст, Хроня почав збиратися. Крук намистинками своїх чорних очей стежив за кожним Хрониним рухом. Закинувши на плече свій скарб, Хроня подивився на крука: