Без права на реабилитацию. Т. 2 - [41]

26. Людської крові не змити. Книга фактів. — К., 1970.

27. ЦДА України, фонд 3833, опис 1, справа 49, с. 1–2; Дмитрук К. Безбатченки. — С. 31.

28. Кук В. Відкритий лист. 1960. — С.14.

29. Вісті з України, 1967; Матейко І. Різуни, а не учасники визвольних змагань// Вільна Україна, 1997, №20, жовтень.

30. Арх. №31937–1–88, арх. 2/91–25.

31. Микитенко В. Кати, або про банду «Павла-Миколи», що діяла на Житомирщині. — Газ. «Радянська Житомирщина», 13.12.1991, №30.

Вільна Україна. 1997. — №7, квітень.

Масловський B.I. Замість післямови

(до праці «З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни»)

Вже пора поставити крапку. Бо подібні викривання можна продовжувати без кінця. На поставлене запитання — з ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни? — відповіли самі націоналісти та ті автори, які писали про ОУН — УПА. Однак ще раз нагадаємо читачам кілька суттєвих позицій:

«ОУН сподівається, — писали бандерівці 14 серпня 1941 року в «меморандумі», посланому в Берлін, — що в рамках німецької політичної системи можуть здійснювати свої ідеали спонтанно і відомо...»; «Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, — писав Степан Бандера в 1948 році в брошурі «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном», — то Україна (читай: українські інтегральні націоналісти — В.М.) не могла прийняти неприхильне цього факту... Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її — готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти більшовицької Росії і тільки проти неї...»

Тут, як бачимо, Бандера ставить наголос на війні «проти більшовицької Росії» і «тільки проти неї». Завершував свою думку провідник ОУН такими однозначними застереженнями: «Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли — і до неї завжди признаємося...» Отже, свою (як і ОУН-бандерівців) позицію у минулій війні Бандера вважав «єдино правильною» і до неї «завжди признавався», тобто її схвалював і не відмовлявся.

А чи «признаються» у своїх численних злочинах нинішні шанувальники донцовщини і бандерівщини, які вже реанімували свої структури в незалежній Україні?

Вже понад півстоліття минуло з часів однієї з найстрахітливіших воєн, які знало людство. Зарубцювалися шрами землі, але рани людей ще болять і кровоточать. Відходять у небуття зболені життям ветерани Другої світової. Але Пам’ять народна живе в серцях живих і чесних людей. Історія, як відомо, вчить нинішні і прийдешні покоління уму-розуму. Але, як бачимо, недавня історія нічому не навчила нинішніх шанувальників й апологетів злочинного інтегрального націоналізму. Вони не тільки не відмовляються від злочинів минулого, але й тепер ставлять пам’ятники есесівцям 14-ї гренадерської дивізії СС «Галичина», провідникам ОУН-УПА Є.Коновальцю, А.Мельнику, С.Бандері, РШухевичу та іншим, славлять убивць поляків, євреїв, росіян, українців як національних героїв України, їх іменами називають вулиці і площі, відроджують людиноненависницький дух донцовщини і бандерівщини. Окремі з націонал-фашистів, навпаки, не тільки реанімують злочини минулого в цілості і незмінності, але й намагаються найганебнішим граням історії надати ще ганебніших віддзеркалень.

Мало того, сьогодні з’ явились такі шанувальники, які ідеологію войовничого, інтегрального націоналізму (за Донцовим) прагнуть перетворити на об’єкт наслідування, традиціоналізму, перетворюють її в галицький фундаменталізм, а криваву практику бандерівщини — в розгнуздану політичну істерію людиноненависництва і людиновбивства. Такі методи політичної дії вони вважають рятівними для сучасної незалежної і «демократичної» України.

Можливо, нинішні українські націоналісти не такі, як були в недавньому минулому? Можливо, уроки історії не пішли їм на користь? Ні! Маємо те, що маємо, як сказав один із «національних» політичних діячів. Вони нічого не забули і нічому не навчились.

Знову «національна еліта» («луччі люди», «ініціативна меншість» за Донцовим, яку тепер називають «національно свідомими» чи «національно заклопотаними») об’єднуються в такий же тоталітарний «орден кращих людей», як і в 30-ті — 40-ві pp. Сьогодні вони кричать: «Ця організація (орден!) повинна складатися з ідейних однодумців і за своєю внутрішньою організаційною структурою повинна мати напіввійськовий характер. Це повинен бути своєрідний орден, про який писав Д. Донцов» (Напрям. 1991. №4).

Вони знову шукають «ворогів України», знову від істерії і людиноненависницької параної у них паморочиться голова, напружуються нерви і чухаються кулаки...

Хто ж ті «вороги України»? «Коли говорити про теперішній історичний період, — пише один із затятих «національно свідомих», — то головним ворогом України була, є і, без сумніву, ще довго залишатиметься Росія». Бо «найкращий москаль — це мертвий москаль». Для цього, звичайно, можуть згодитися всі ті засоби, увесь злочинний досвід бандерівщини, здобутий у минулому. От і доводиться нинішнім шанувальникам ОУН-УПА оживлювати «поганьблені сторінки» минулої війни. «Коли йде боротьба на виживання, — пишуть неофашисти у «вільній» Україні, — не варто плакатись, що якийсь-то метод боротьби вульгарний чи жорстокий. Якщо перед тобою вороги, вони повинні бути знищені, скопрометовані, вигнані... Про моральність поговоримо, коли переможемо...».