Злочинці з паралельного світу - 2 - [22]

— Ні фіга собі! — сказав обурено Рата, який теж підійшов, щоб послухати. — А що, ту живодерку, Товсту Тітку, тіпа, викрити не можна?

— Значить, не можна, — зітхнула Джессіка. — Казали, що її навіть Герасим’ючка по телевізору показувала. Показували, як у клітках собаки собаку їдять — і нічого…

— Ну, блін, хай я тільки до того парламента доберусь! — погрозливо помахав кулаком Рата.

— Ой, як страшно! — обізвався Рекс. — Ти їм там усім пики подряпаєш? Чи папірці пошматуєш?

— Так, чуваки, я пішов, — діловито сказав Рата. — Збір тут увечері. У мене діла!

— Які ще діла? — здивовано подивився на нього Хроня.

Але Рата вже здимів.

— Ну, — склав лапи на грудях Рекс, — коли Рата починає займатися ділами, всі можуть бути вихідні!

Розділ XIX. ЗОЛОТИЙ НАШИЙНИК

Хроня зняв із Рекса нашийника, покрутив у руках і кинув у куток.

Але Джессіка раптом сказала:

— Це дуже дорогий нашийник. По-моєму, він із золота.

— Як із золота?

— Оті жовті пластинки — із золота. У моєї хазяйки були такі самі персні, і я знаю, що вони золоті.

Хроня підняв нашийника і почав розглядати.

— Може, його можна продати? — сказав він. — Тоді б у мене були гроші на квиток…

Все ще не повіривши до кінця, хлопець поклав нашийника до заплічника.

— Ми тут тобі лишаємо воду і трошки пожувать, — сказав Хроня Джессіці, — повернемось увечері.

— А ви правда повернетесь? — з надією спитала вона.

— Р-ргм! — прочистив горло Рекс. — Навіть не сумнівайся!

Вийшовши з підвалу, Хроня завагався: куди тепер? Кому спробувати показати нашийника? І вирішив — у центр.

Але перший же дядько, якому Хроня показав ніби золотого нашийника, заперечливо похитав головою:

— Іди звідси, я нічого краденого не купую. З вами потім неприємностей не обберешся!

І сильно хряпнув перед Хронею дверима свого бутіка.

Ще раз Хроня наважився показати нашийника верткому молодику, що в закутині між ларками міняв долари.

Той скептично покрутив нашийника у руках:

— Хм, золотий, кажеш? Ну ти, пацан, фуфло гониш! Ти шо, мене за лоха держиш?!

І раптом спокійно поклав нашийника до кишені.

Побачивши це, Рекс загарчав і вишкірив зуби.

— Ану, вали звідси зі своїм псом! — зло сказав молодик.

Але Рекс з усієї сили штовхнув його лапами у груди і повалив на асфальт. Молодик не встиг отямитися, як пес притис його до землі і зубами вхопив за вухо. Міняла тільки тихо щось кавкнув.

— Віддай! — сказав Хроня.

І той похапцем витягнув з кишені нашийника.

— Давай, Рекс! — Хроня побіг.

Рекс ще наостанок так гавкнув мінялі просто в обличчя, що той з переляку заплющив очі.

Все це сталося так швидко, що навколо них навіть не встиг зібратися натовп.

Це було останньою краплею.

Хроня сумно йшов по Хрещатику. Боліли ноги. Хлопець присів на лавицю і розділив навпіл з Рексом останнього вчорашнього пиріжка.

Пригрівало сонечко. Хроня зняв светер і залишився в самій сорочці. Він погладив картату тканину і згадав дідів: це вони витягли сорочку з величезної скрині і подарували йому.

Хроні так захотілося назад, у затишну хатину, де Цур зараз, напевно, дивиться, як Вєрка Сердючка рекламує якусь чергову дурницю.

Біля Хроні на лавицю хтось сів. Хроня глянув краєм ока: симпатичний чорнявий юнак, гарно вдягнений, з жовтим портфелем у руці. Портфеля юнак поставив біля себе на лавицю. У руках він тримав кухоль з пивом, яке продавали тут-таки, прямо на вулиці.

Побачивши, що Хроня дивиться на нього, юнак привітно йому підморгнув і сьорбнув пива.

Далебі, він був симпатяга.

— Хочеш пива? — спитав незнайомець.

Хроня заперечливо похитав головою і трохи відсунувся. Мимоволі йому пригадалися розповіді про приємних дядьків, які знайомляться з хлопцями на вулицях.

— Та ти не бійся, — побачивши, як Хроня відсунувся, сказав чорнявий. — Я журналіст, мене Сашком звати. А ти тут живеш, у Києві?

Хроня знову заперечливо похитав головою. Зрозумівши, що хлопець не хоче розмовляти, Сашко його облишив.

Він пив собі пиво і не робив ніяких спроб улізти Хроні в душу.

І тоді Хроня наважився. Він сказав:

— Можна вас про щось попросити?

— Ну, якщо те, про що ти попросиш, не піде врозріз із моїми життєвими принципами, — посміхнувся журналіст. Побачивши, як здивовано Хроня відкрив очі, розсміявся і сказав:

— Валяй!

Хроня витяг нашийника:

— Мені треба оце продати.

Сашко покрутив важкого нашийника у руках і вражено сказав:

— Він що, золотий?

— Здається, — сказав Хроня.

Посмішка збігла з Сашкового обличчя, він поклав нашийника біля себе на лавку і серйозно сказав:

— Давай, розкажи все. І тоді я спробую тобі допомогти. Чесне слово.

Хроня глянув у його темні очі — вони дивилися прямо і відкрито.

І Хроня розказав.

З журналістами йому ще зустрічатися не доводилось. Правда, колись до інтернату приїздила одна тітка — начальниця якогось фонду, чи що. Вона, казали, привозила допомогу, яку потім поділило між собою начальство інтернату. А ще тицяла кожному до рук цукерки.

То тоді з нею були обвішані камерами журналісти, що цю тітку і так, і сяк фотографували, як вона усміхається до інтернатівських дітей. Оті журналісти Хроні не сподобалися.

Але цей був начебто нічого. Він витяг чорного блокнота і щось у нього записував. Коли Хроня скінчив розповідати, то на мить замислився. Якби оце йому хтось таке наплів — чи повірив би він? Напевно, ні.