Злочинці з паралельного світу - 2 - [23]

Журналіст помовчав, усе ще крутячи в руках нашийника і розглядаючи напис на медальці. А потім наче щось вирішив:

— Знаєш що, я можу закласти його за гроші. Чув, що є ломбарди? Йдеш туди, здаєш якусь річ, її оцінюють — і тобі під неї видають гроші, ну, наче позичають. А потім можеш ці гроші повернути і забрати свою річ. Паспорт у мене з собою… Згода?

— Згода! — сказав Хроня.

Сашко-журналіст зайшов до невеличкого бутіка, на якому справді висіла табличка «Ломбард». Його довгенько не було.

А коли він вийшов, на його обличчі було написане величезне здивування.

Журналіст знайшов лавицю, сів і жестом показав Хроні, щоб той присів коло нього.

— Ти знаєш, цей нашийник не тільки золотий. Оті білі «бляшки» — то платина. Знаєш, що таке платина? Це біле золото, яке ще дорожче від звичайного! Мені під цей нашийник відвалили купу грошей… — І Сашко вийняв із портфеля — Хроня від несподіванки аж відкрив рота — товсту пачку грошей.

Хроня в житті ще не бачив стільки.

— Тримай, — простягнув пачку Сашко, — а ще ось квитанція. Коли захочеш викупити нашийника — покажеш її.

Хроня потримав квитанцію в руках, а потім простягнув назад:

— Знаєте що, нехай вона у вас буде. І ви, якщо хочете, можете собі того нашийника викупити. А мені й цього досить, щоб до Бердянська добратися.

— Ти, видно, не зрозумів, — терпляче сказав Сашко-журналіст. — Нашийник коштує у десятки разів більше, ніж оці гроші.

— Знаєте, я цю квитанцію і так загублю, — схитрував Хроня, — а у вас вона не пропаде.

Журналіст зрозумів, що Хроня хитрує. Але зрозумів і те, що хлопець квитанцію не візьме.

— Добре, — сказав він. — Тоді ось тобі мій телефон у місті, де я живу. Давай картку, що ти про неї розповідав, я на ній напишу.

На це Хроня погодився.

Сашко порадив йому покласти всю пачку до заплічника і нікому не показувати, а головне — не розмінювати великі купюри на базарі.

— Виймай по одному папірцеві і міняй у магазинах!

Треба було прощатися.

— Ну що ж, Поліщук, бувай! Мені треба бігти — у мене скоро поїзд додому! — Сашко потис Хроні руку, як дорослому. І додав:

— Я дуже сподіваюся, що ми з тобою ще зустрінемося!

— Спасибі вам за все! — вперше Хроню назвали його власним прізвищем. Це було дивовижне відчуття, від якого у Хроні глибоко в животі стало гаряче.

Сашко ще раз махнув рукою на прощання і побіг.

А Хроня вирішив перш за все купити собі одяг. Ставало все тепліше, а літнього у нього не було нічого.

Він знайшов невелику крамничку, де купив усе необхідне, хоч яскраво намальована продавщиця підозріло поглядала на його потерті джинси і важкі зимові черевики старомодного фасону.

Коли Хроня переодягнувся у під’їзді й оглянув себе у першій вітрині, що трапилася по дорозі, йому стало смішно. Він притулився носом сам до себе і спитав:

— Хто це такий?

Рекс був у захваті. Йому особливо подобалися білі кросівки і велика чорна сумка з яскравим написом «Адідас».

— Ну, Рекс, тепер гайда до Джессіки!

По дорозі Хроня накупив ковбаси і всяких інших наїдків. А собі — важкий кетяг жовтих пахучих бананів. Банани він з’їв тут же, біля овочевого ларка, мружачи від задоволення очі. Рекс від бананів категорично відмовився.

— Знаєш, — звернувся Хроня до пса, коли вони вже підходили до місця збору, — про нашийник і гроші Раті краще не казати, як ти гадаєш?

— Так само. Я цьому аферисту не довіряю, — сказав Рекс. На тому й погодились.

Розділ XX. ШЛЯХИ РОЗХОДЯТЬСЯ

Але Рати в підвалі не було. Не було його й наступного дня.

Хроня з Рексом почували себе, наче на канікулах. Їжа була. Бліх не було. Джессіка набиралася сил. Лапа її загоювалася. І вона розквітала на очах.

Рекс не відходив від Джессіки, виконуючи щонайменше її бажання.

Наступного дня Хроня з Рексом знову ходили на Хрещатик — там був величезний гала-концерт.

Рексу концерт не сподобався. Він не міг забути розповіді про жахи собачої катівні, тому тільки пробурчав:

— Краще б на ці гроші бездомним псам нормальний притулок побудували!

Рата з’явився на третій день. І, вражений перемінами, які одразу впадали в очі, вигукнув:

— Ха, чуваки, ви що, банк пограбували? Ні хрена собі! — він витріщився на купу їжі.

Потім перевів очі з ковбаси на Хроню і спитав:

— Ти тепер, тіпа, багатенький Буратіно? Може, й коту Базіліо щось на лапу кинеш? Га?

Рекс, зробивши щиру морду, сказав:

— Це я десятку випадково знайшов!

Але битого Рату обдурити було важко.

— Ти, чувак, як не можеш брехати, то й не берися! Кому ти триндиш? Та тут однієї жратви гривень на п’ятдесят!

— О’кей! — побачивши, що ніхто нічого не збирається пояснювати, ображено сказав кіт. — А мені й плювати… Раз так, то так… Ваша бражка, тіпа, відокремлюється. Не треба сліз — я від вас мотаю! Я тут у одного крутяка — колишнього депутата, тіпа, працевлаштувався!

— Тіпа, шоб не працювати? — підколов Рату Рекс.

— Не твоє собаче діло, — сказав Рата. — Далі наші путі-дорожки розходяться. Тут, у столиці, більше можливостей вибитися в люди.

— А-а-а, до парламенту потрапити? — згадав Хроня Ратині слова.

— Може, й до парламенту… — значуще протяг Рата.

— Ти тільки почни з пластичної операції, — порадив Рекс.

— З якої?

— Хвоста відріж!

— У кого голова на плечах, — постукав лапою себе по майже лисій голові кіт, — тому й хвіст на заваді не стане! Так що, адью, чуваки! Майтеся фест! Пишіть до запитання на центральний поштамт!