Злочинці з паралельного світу - 2 - [20]

Хроня розмірковував, де тепер знайти Рату із заплічником.

— Я думаю, — сказав Рекс, — треба заскочити по дорозі до його криївки, де ми ото з ним ночували.

— По дорозі до чого? — спитав Хроня.

— До дідів! — хитро примружився Рекс. — Хіба ми до них не зайдемо?

Хроня жив далі і пробував звикнути до свого прізвища. Він повторював його на всі лади, перевертаючи у роті і сяк, і так. Йому і хотілося, і боялося вірити, що це його справжнє прізвище, що це про його батьків говорив Ігор Володимирович.

Рекс, що наче комп’ютер запам’ятовував дорогу, упевнено біг попереду. І справді знайшов Ратину криївку. А ще дивніше, що Рата був уже там.

Він лежав, закинувши лапу за лапу, а біля нього стояв Хронин заплічник, правда, трохи схудлий.

— О, чуваки! — привітав їх Рата. — Я так і знав, що ви мене знайдете!

— Щось я сильно у цьому сумніваюсь, — пробурчав Рекс.

— Обіжаєш, начальник! — скривився Рата. — Там, на галявині, чули, шо було? Тіпа, розборка! Ці яйцеголові перестрілялися з вульфиками — море крові! Туди десять машин мусорів примчало — і всіх пов’язали! Так що мені все одно податись нікуди, — кисло закінчив Рата.

— А-а-а, так би й казав, — Хроня почав розв’язувати заплічника.

— Я трохи того… підкріпився… — сказав кіт, кивнувши на припаси.

Та у заплічнику знайшлося ще досить смаженого м’яса і коржів, щоб Хроня з Рексом нарешті за цілий день поїли.

— Ну, і шо далі? — запитав кіт. — Може, давайте, тіпа, громадську організацію організуємо? Га? Якось же жити треба…

— Та що там та громадська організація! — глузливо зауважив Рекс. — Як організовувати — то вже партію! Послухай, як звучить: ПАРТІЯ КОТІВ-БАЮНІВ! О! Такого ще не було!

— Партія? — пожвавішав кіт. — А що в ній роблять?

— Казки розказують! — продовжував знущатися з Рати Рекс. — Якраз твій профіль! А потім — у парламент депутатом — і твоє майбутнє забезпечене!

Рата замислився. Пес Рекс навіть не здогадувався, які сходи дадуть його слова.

Хроня закинув заплічника на спину і сказав:

— Ми йдем, а ти організовуй, що хочеш.

— А ви куди йдете? — хитро примружив очі кіт.

— Далеко, — сказав Хроня. — І шестірок нам не треба, нам здавати нікого.

— Нє, чуваки, ви мене не кидайте! Я ж вас не здавав… Тобто здавав, — виправився кіт, — але ж я, тіпа, пробачення попросив! Я ж тепер історична постать!

— Що з ним робити? — нерішуче глянув на Рекса Хроня.

— Та нехай іде, — пробурчав Рекс. — Куди його подінеш…

— Нема питань! — зрадів кіт. — Побачите, я вам ще у пригоді стану!

— Це з якої казки? — примружив око Рекс.

— Мовчу! — кіт лапою затулив писка.

На мості Хроня востаннє озирнувся: сірі коробки чорними очницями вікон з розпукою дивилися їм услід.

Коли підійшли до лісу, крук кудись подався. Хроня вже звик, що Гай собі летів і вертався, коли хотів, тому не звернув уваги. На цей раз Гай повернувся швидко.

У дзьобі він щось тримав. Хроня підставив долоню — і на неї впала чорна вуглинка.

— Пекова вуглинка! — зрадів Хроня. — Де ти її знайшов?

— У Чмака відібрав, — сказав крук. — Він її на галявині вкрав, коли ми через тріщину ходили. А потім, як міліція поїхала, він її почав через плече кидати. Видно, хотів у тріщину пролізти.

— І що?

— Не спрацювало. Вогонь загориться — він у нього скочить — і з іншого боку вискочить. То я, щоб він не мучився, вуглинку — фіть. І сюди.

— А Чмак?

— А він і далі через піонерське вогнище стрибає. Вже все волоссячко на лисині обсмалив.

Хроня розсміявся.

— Як добре, — погладив хлопець вуглинку. — А я хотів на галявину йти, її шукати. Ну, тепер віддамо дідам вуглинку — і до моря!

— До якого моря? — вперше почув Рата про море. — Чого це?

— Є там у нас справи, правда ж, Рекс? — підморгнув Хроня другові.

— А ти знаєш, як до того моря добиратися? Тіпа, на чому?

— Ну, ти ж у нас казковий герой — полетиш на мітлі! — глузував Рекс.

За розмовами й не помітили, як добралися до місця.

Цур і Пек, наче нікуди й не виходили, зустріли їх на порозі. Цур уже зеленів з усіх боків. Це не заважало йому й далі витріщатися у свій телевізор, поки гості вечеряли. Там саме король реклами незнищенний Богдан Бенюк горлав несвоїм голосом:

— Бінго-бум-лото! Грайте у бінго-бум-лото!

Хроня повернув Пекові вуглинку і розповів, що знайшов Ігоря Володимировича.

— Тепер хочу до Бердянська добратися. Там, він сказав, мої дід і бабка живуть. Може, знайду.

Пек почухав потилицю:

— До моря добиратися треба через Київ. Це я точно знаю.

Рата перестав жувати і прислухався:

— Через Київ? Це там, де депутати? Кльово!

— А вже з Києва, — казав Пек, — будеш далі дорогу питати.

— А що буде з вами?

— А що з нами? Ми завжди тут будемо, доки оце вогнище нашого роду горітиме, — сказав Пек. — А воно вічне. Його навіть атомний вибух не знищив — така в ньому тисячолітня сила!

— Я теж тут залишаюся, — раптом мовив Гай. — Я знаю, де всі ключі від хат заховані. Хтось вернеться, забуде, — а я знаю.

Хроня погладив крука по чорному лискучому пір’ї:

— А взимку знову не замерзнеш?

— А я тепер з Пеком і Цуром не пропаду… Мені багато не треба. Хто надію кладе на багатство своє — той впаде, а праведники зеленіють, як листя…

— Га? Це ви про мене? — озвався Цур.

Цю останню ніч друзі майже всю проговорили. Навіть Цур облишив свого телевізора і сів разом з усіма під хатою. Вони згадували Яра, Ягву і Стира, і увесь Хронин рід. Хроня попросив крука знайти Джохара і розповісти, що в нього все гаразд.