Злочинці з паралельного світу - 2 - [19]
Тоді Ацетон розвернувся — і у кущах тільки зашаруділо: такого копняка дістав Чмак.
— Якщо мало, я ще добавлю! — гигикнувши, гукнув йому навздогін Ацетон.
Та Чмакові було досить — за ним лише листя залопотіло.
І тут у розвитку подій стався поворот. На галявину тихо вийшли п’ятеро дивних чоловіків.
На відміну від голомозих з Ацетонової банди, у них було гладеньке довге волосся, пов’язане у хвостики. Чорні костюми, білі сорочки, краватки — здавалося, вони щойно прибули з засідання кабінету міністрів або з офіційного рауту. Всі мали чорні окуляри, у кожного кишені відстовбурчувала зброя.
Ацетонщики від несподіванки збилися у купку. Порівняно з людьми у чорних костюмах вони виглядали жалюгідно.
— А-а-а, — протяг, намагаючись не виказати свого переляку, Ацетон, — конкуруюча фірма… Шо нада?
— Мармелада, — сказав один глухим голосом. І вихопив з кишені зброю.
А далі все було як в американському примітивному бойовику: всі стріляли, бритоголові кричали, хтось завивав, поцілений кулею.
Хроня гукнув:
— Тікаймо!
І вони побігли. Хроня біг і щосекунди чекав отого вже раз пережитого поштовху, який може бути останнім, що він відчує у своєму житті.
Але стрілянина віддалялася, ліс густішав, бігти ставало важче. Нарешті Хроня впав — дихати не було чим. Коло нього сів Рекс. Хроня озирнувся — більше нікого.
— А де всі? — відхекуючись, спитав хлопець.
Рекс мовчав. На галявині залишився Хронин заплічник, а в ньому картка і глиняна Пра. Хроня перевернувся на спину — над ним кружляв Гай.
Крук сів біля хлопця і сказав:
— Усі цілі. Діди вдома. Заплічник у кота-баюна. Дороги усіх, хто заздрий чужого добра: воно бере душу свого власника!
— А, там же жратва! — здогадався Рекс. — Він його з лап не випустить!
— Я вас поведу, — сказав крук Гай. — Скоро зміна почнеться.
Хроня схопився на рівні: Ігор Володимирович! Зустріч!
Але до станції вони добралися не на початок, а на кінець зміни. Сховавшись за рогом, Хроня вдивлявся в людей, які виходили зі станції.
Крук, що сидів на паркані, голосно каркнув. Та Хроня вже й сам упізнав високого сивого чоловіка, що йшов просто на нього.
Тоді Хроня вийшов йому назустріч і, коли той підійшов ближче, несміливо привітався.
— Добрий! — відповів чоловік і запитально глянув на Хроню крізь окуляри.
— Тобі щось треба? Грошей?
Хроня ковтнув і заперечливо похитав головою:
— Можна з вами поговорити?
Ігор Володимирович озирнувся — вулиця була порожня. Він трохи нервово сказав:
— Ну, говори.
Хроня озирнувся — недалеко була лавиця.
— Давайте сядемо.
Чоловік неохоче пішов за хлопцем. Вони сіли. І Хроня розповів, як знайшов адресу з фотокартки, а потім і його.
— А картку показати можеш? — недовірливо спитав Ігор Володимирович.
— У мене її зараз нема, — тихо сказав Хроня.
— А де ж вона?
— Загубив.
Помовчавши, чоловік сказав:
— Я той день пам’ятаю. Ми тоді всією зміною до річки на пікнік вибралися. Я здогадуюсь, хто твій батько. Ти на нього схожий. Але точно сказати не можу.
Ігор Володимирович зняв окуляри і нервово протер скельця.
Хроня мовчки чекав. Він був готовий до найгіршого.
— Зрозумій, — ніяково продовжив чоловік, — це лише припущення… Адже нас тоді розкидало — кого куди… Знаєш, за своїми проблемами… — він винувато розвів руками.
А потім, наче наважившись, продовжив:
— Твоя мама — Ксана, мала якраз народити, коли це… коли стався вибух. Про Олексу я чув потім — він… помер у Москві, у лікарні. Він одним із перших там був… А Ксана, казали, народила хлопчика в той день. Куди її вивезли — не знаю. Розумієш, я й сам до лікарні потрапив… Довго лікувався…
Хроня не плакав. Сухими очима він дивився перед собою.
— А як… прізвище… — тихо спитав він.
— Поліщук він… Поліщук Олекса, — сказав Ігор Володимирович. — А в тебе що, ніяких документів не збереглося?
Хроня похитав головою. Чоловік поклав руку йому на плече.
— Тримайся, хлопче! Я знаю, що приїхали вони, якщо це вони — твої батьки — з Бердянська. Є таке містечко на Азовському морі. Так, так, Ксана ще розповідала, що живуть її батьки на самому березі! Вулиця Набережна називається!
Хроня з надією підняв голову і намагався не пропустити жодного слова.
— А більше нічого не пам’ятаєте?
— Ну, ще Ксана рибою завжди пригощала. Казала, що поруч з їхнім будинком, чи ні — напроти, прямо напроти, на березі — рибколгосп, чи рибартіль, щось таке. У ньому мама її завжди рибу купувала.
— А… а брата у мене чи сестри не було?
— Ти перший мав народитися… Вони після інституту щойно побралися.
Хроня підвівся. Ігор Володимирович теж.
— Це все, що я знаю, — сказав чоловік. — Вибач.
Він сягнув до кишені і нерішуче витяг гаманця. Побачивши це, Хроня відступив крок назад і заперечно похитав головою.
Чоловік похапцем запхнув гаманця назад. І з якоюсь полегкістю сказав:
— Може, дати тобі мою адресу? Раптом щось треба буде…
— Не переживайте. Нічого не треба буде.
— Ну, тоді бувай!
Ігор Володимирович рушив, за два кроки зупинився і сказав:
— Знаєш, ти таки Поліщуків син…
Хроня глибоко зітхнув. Потім гукнув Рекса.
Крук Гай звично сів Хроні на плече і промовив:
— Горе одному, як він упаде, й нема другого, щоб підвести його… Вони подалися у напрямку Покинутого Міста.
Розділ XVII. ПРОЩАВАЙ, ЗОНО!
Стоит ли гибнуть за волшебную безделушку?Юный маг Рэндал обещает исполнить последнюю волю умирающего путника и передать наемнику Дагону таинственную статуэтку.Скоро Рэндал понимает: статуэтка обладает огромной магической силой, несущей смерть всему живому.Завладеть колдовским предметом стремятся многие. За Рэндалом и его друзьями начинается настоящая охота.Сможет ли юный волшебник избавиться от проклятой статуэтки, или ее магия уничтожит его самого?..
Дорогой друг!У тебя в руках фантастическая книга. Потому что всё, что происходит в моей совершенно новой повести, — настоящая фантастика! Представитель иной цивилизации оказался на планете Земля и подружился с девочкой Катей. И началось: погони, приключения, научные поиски и большая политика с настоящими президентами и миллиардами долларов. Прочитай эту книгу, и ты поймешь, что только дети, которые сегодня читают книги писателя Успенского, завтра будут знать, как делать мировую политику и вступать в контакт с внеземными цивилизациями.
Английский писатель Хью Лофтинг (1886–1947) широко известен серией книг о Докторе Дулитле (Айболит — его двойник). Но мимо нашего читателя прошла его удивительная повесть «На закате волшебства», где так тонка грань между реальностью и сказкой, где средневековье вступает в перекличку с нашим днем, где детям выпадает решать совсем не детские задачи, где обман и подлость пытаются осилить правду и честь, где сердце знает радость и печаль… И все это сплетено в увлекательном сюжете, выстроенном уверенной рукой Мастера.Художник Елена Попкова.
Параллельно, вместе, бок о бок существуют много миров. В каждом из этих миров поворотные моменты истории заканчиваются по-разному.Существует некое устройство для перемещения в эти миры, можно запросто покрутить ручку настройки и поймать другую реальность, но открытый доступ в другие миры означал бы крах для всей цивилизации. Зато доступ ограниченный открывает чудесные возможности…
Это фантастика. Но абсолютно ненаучная. Не ищите в этих повестях космических путешествий или встреч с пришельцами. Они — о Фантастике, которая сопровождает каждого из нас всю жизнь, живет рядом, но открывается только тем, кто ее достоин. Во-первых, детям. А во-вторых, тем взрослым, которые сумели сохранить в себе детство. А уж тогда с нами такое происходит — ну, просто фантастика!
Обычный семиклассник Коля, вернувшись из школы, находит на балконе своей квартиры - на двадцать третьем этаже! – незнакомого мальчика Олега. Тот утверждает, что "упал", когда гулял по окраинам некоего Верхнего Мира, тщательно замаскированного и потому невидимого. Когда Коля поднимает пришельца на смех, Олег предлагает вместе подняться по лестнице в небо и убедиться в том, что Верхний Мир существует…Так начинается череда случайностей, заговоров и приключений, которая изменит жизни обитателей обоих миров. А чтобы получить возможность вернуться домой, Коля должен не только найти загадочный Список Запрещенных Детей, но и научиться жестокости и искренности.