Злочинці з паралельного світу - 2 - [15]
— Як сказав би папуга Фері: шоу самотніх, тіпа, вальтонутих холостяків!
Розділ XIII. ЧАСОВИЙ РОЗЛОМ
Вранці Хроню розбудило Рексове голосне позіхання. Він розплющив очі і побачив, що всі вже на ногах.
Цур із Пеком кудись збиралися. Хроня хутенько вмився перед хатою, а коли повернувся — на столі вже парувала яєшня.
Рата задоволено погладив себе по череві:
— Ну, це вже не хреново! А то я думав, тіпа, що тут лише гречкою давитися дають!
— От невдячна тварюка! — не втримався Рекс. — Я б тебе, аби моя воля, пастися відправив — он уже травичка вилізла.
— Кра-а-а! — сказав крук Гай. — Ліпший черствий кусок зо спокоєм, ніж дім, повний учти м’ясної зо сваркою!
— О, чуєш!? — підняв пальця догори Рата. — Нарешті наш марабу щось розумне видав!
Рушили в дорогу. Пек позирав на Хроню, як той, крекчучи, скинув на плече заплічника. Щось, видно, йому не подобалось.
— Ану, Хроню, скинь-но свого мішка, — попросив він, узяв його і почав розв’язувати.
Цур, побачивши це, побокував від брата. І сховався у Хроні за спиною.
— Ну так я і знав! — сказав Пек, витягаючи з Хрониного заплічника Цурового телевізора. — Ти що, глухий пень, забув, куди ми йдемо?! Щоб і духу його…
— Ну Пецю, братіку! — благально склав руки Цур. — Я його у лісі заховаю! Нині нову рекламу львівського пива даватимуть!
Пек, зітхнувши, почав м’яти телевізорчика в руках, аж доки той перетворився на маленьку горошину. Тоді підійшов до Цура і поклав горошину йому до вуха. Цурова борода розсунулася на два боки — Цур усміхався.
— Чую, чую! — сказав він і пішов з двору, підспівуючи: «Я їду додому, до себе додому!»
— Авжеж, додому, куди ж іще! — вирушив за ним Пек.
Вони зайшли у сосновий ліс. Пахло глицею, яку вже пригріло весняне сонце. У лісі було сухо і тихо. Всі йшли мовчки, лише тихенько услід за рекламою у вусі підмугикував Цур. Та ще зачудовано крутив головою Рата, бурмочучи сам до себе: «Ні, ти глянь, що діди витворяють! Раз — і забацав чувакові плеєр у вухо!»
Нарешті вони дійшли до потрібного місця, бо Пек зупинився, пильно роздивляючись довкола.
Три височенні сосни стояли рівним трикутником, а посередині цього трикутника лежав гігантський камінь-валун, оброслий мохом.
Виглядало на те, що якийсь велетень навмисне приніс і поклав його тут.
— Не слабо! — присвиснув Рата і обійшов камінь довкола. — А що дальше? Де тут, тіпа, наліво, де направо, а де прямо?
— Що-що? — очікуючи якогось підступу, спитав Рекс.
— Ги-ги! — зареготав Рата. — Ну як же, чувак: направо підеш — тіпа, коня патіряєш, наліво підеш — голову патіряєш, а прямо — вааще не вернешся!
— Ти ще й казки знаєш? — зневажливо сказав Рекс. — А я думав, ти, тіпа, тільки газети зі смітників читаєш!
— Нє, чувак, я фольклор даже дуже уважаю! — заперечив Рата.
Пек повернувся до Хроні:
— Вуглинку не загубив?
— Ні, — Хроня витяг вуглинку і подав Пекові.
— Я тобі вчора обіцяв дещо показати, — почав Пек, — зараз ми з тобою…
— А зі мною? — перебив його Рата.
— І з тобою, де тебе подінеш, — з досадою сказав Пек. І знову повернувся до Хроні:
— Нічого не бійся, слухайся мене. Коли стався вибух, тут утворився часовий розлом…
— Це, тіпа, щілина? — знову не втримався Рата.
— …Ми з Цуром його знайшли, і тільки ми знаємо, як ним проходити. І ми хочемо, щоб ти пішов з нами…
— А я? — стурбовано запитав Рата.
— Ти вгамуєшся? — загарчав Рекс. — Тобі вже сказали!
— Та мені всі завжди кажуть, а потім кидають, як останнього лоха! — набурмосився кіт.
— Я кину вуглинку — запалає полум’я, — продовжив далі Пек, — ти дивися, куди я йтиму — іди за мною. І ви всі теж, — кивнув Пек решті.
— Куди йти? Прямо у вогонь?! Ні фіга собі! — обурився дат Рата. — У мене й так мало шерсті після лишаю зосталося!
— Ну то й залишайся! Хто тебе сюди тягнув! — не витримав Хроня.
— Ні, ні, чуваки, я з вами! — перелякано затупцював Рата.
— Ну, тоді рушаймо! — сказав Пек.
Він кинув через ліве плече вуглинку — і на місці, де вона впала, запалало полум’я. Воно горіло рівно й беззвучно, наче газ у конфорці.
Пек, за ним Рата, — підвиваючи і затуливши лапами очі, — Цур, Хроня і Рекс ступили у вогонь і… зникли з галявини. Останнім у синьому полум’ї розчинився крук Гай.
Ніхто з них не озирався, тому ніхто й не побачив, як з-за стовбура однієї із сосен викотилася товстопуза кривонога потвора.
Коли полум’я згасло, Чмак, — бо це був він, — навкарячки почав нишпорити по землі. Нарешті він радісно кувікнув і схопився на ноги.
В руках він тримав маленьку чорну вуглинку.
Коли Хроня ступив у синє полум’я, його огорнуло приємне тепло. Він ступив ще раз — і полум’я залишилось позаду.
Спочатку хлопець подумав, що просто переступив вогнище і лишився на тій самій галявині.
Поруч стояли Рекс і Рата, на плече йому сів крук Гай. Ось тільки дідів не було ніде видно.
Хроня повернувся до лісу і покликав:
— Пеку!
«Цур із тим телевізором у вусі все одно нічого не почує,» — подумав хлопець, тому й не став його гукати.
— Пе-еку-у! — знову покликав Хроня. Спиною у нього покотився холодок — а що, як діди десь загубилися? Бо тепер Хроня бачив — це була НЕ ТА ГАЛЯВИНА.
Замість трьох сосен тут росло три дуби. Та й ліс був суціль дубовий. І до того ж, дерева були вкриті листям. Отже, ТУТ уже літо.
У двенадцатилетней Софи Фостер есть секрет. Она — телепат и может слышать мысли всех вокруг себя. Но она никогда не могла понять, откуда у нее такой дар. Все меняется в тот день, когда она встречает Фитца, таинственного мальчика который появляется из ниоткуда и так же читает мысли. Она узнает, что есть место, которому она принадлежит, и то, что ее нахождение вместе с семьей грозит большой опасностью. В мгновение ока Софи вынуждена бросить все и начать новую жизнь в месте, которое очень отличается от всего того, что она когда-либо знала. Софи обязана следовать правилам и учиться новым способностям, однако, не все рады тому, что она вернулась «домой». Есть некоторые тайны, которые спрятаны глубоко внутри Софи о том, кто она на самом деле и почему была спрятана среди людей, это другие очень хотят узнать.
«Скажу читателям честно – этого Лукьяненко вы никогда раньше не читали. Эту книгу написал не я. Её автор – мой старший сын. Иногда такое случается – спросите хотя бы Стивена Кинга. Меня смущает лишь то, что Артемий написал эту книжку в неполные тринадцать лет. Но с другой стороны – он её писал для своих ровесников. Мне кажется, что у него получилось. Но решать, конечно, читателю». Сергей Лукьяненко.
Тэнди – храбрая и решительная девочка. В её родном Эссендоре, где она живёт с приёмной семьёй, неспокойно – обожаемая всеми королева Одри сражена странной сонной болезнью, а её сестра Алетта отправилась на поиски лекарства. Тем временем в королевстве начали пропадать дети. Когда Одри встречает у крепостной стены незнакомого музыканта, который рассказывает ей о единороге, похищающем детей, Тэнди понимает: она должна отправиться вместе с ним и спасти их. И пусть путь обещает быть неблизким, а её спутник – самый загадочный человек, которого она когда-либо встречала, Тэнди не сомневается – она поступает правильно.
Запечатанная на протяжении сотен лет комната вскрыта! Внутри темно, холодно и пыльно, а в дальнем углу, у стены… большой портрет некой правительницы. Произнося заклинание, Сайлас Хип и представить не мог, что выпустит на свободу призраки коварной королевы Этельдредды, правившей в стародавние времена, и ее ручного ядовитого зверька. Их появление в новом времени привело к распространению в Замке смертоносной болезни. Обманутый Этельдреддой, ученик Архиволшебника Септимус Хип отправился в прошлое к талантливому знахарю и алхимику Марцеллию Паю в надежде, что тот поможет создать лекарство от загадочной хвори.
Усаги родилась в год Кролика с необыкновенным даром прыгать выше облаков. Ей было семь, а её младшей сестре Уме – всего три, когда отец дал ей волшебный гребень и сказал, что в нём заключено волшебство Нефритовой горы. Но с тех пор многое изменилось, какое уж тут волшебство, когда жестокий Король-дракон захватил их родной город, а талантливые дети вынуждены скрываться или становиться пленниками его замка. И вот однажды Ума тоже попадается в ловушку! Усаги обещает, что обязательно вернётся за сестрой. Но кто же ей поможет? В городе, где каждый боится перейти дорогу Королю-дракону! И где же та волшебная Нефритовая гора, о которой ей говорил отец? Неужели она действительно существует?
Похождения гроссмейстера галактических наук Этто Шика и его спутника Аза Напа полны сюрпризов. Необычаен и фантастичен уже сам повод для этого странствия, ведь следует преобразить пространство и созвездия в соответствии с «эстетическими принципами». Как правило, преображения изрядно озадачивают обитателей находящихся рядом планет, потому что считавшиеся нерушимыми принципы и слывшие незыблемыми правила быстро начинают давать сбои, а то и вовсе летят кувырком после легкого взмаха волшебной палочкой. В этой истории встречаются короли и еретики, академики, принцессы и разнообразные привидения.