Злочинці з паралельного світу - 2 - [16]

— Ну, що я казав? — мовив кіт Рата. — Ці братики-дегенератики нас таки кинули, як лохів!

Лясь!

Гнучка лозина, що невідь-звідки взялася, ляснула кота по носі.

Рата засичав і відскочив убік. Очі його злісно виблискували.

— Не оббріхуй нікого за спиною! — сказав Пеків голос.

— Людина лукавого серця не знайде добра, хто ж лукавить своїм язиком, упаде в зло! — вставив крук.

— Пеку! — зрадів Хроня. — Куди ви поділися? Де ви? — Хроня роззирався на всі боки.

— Тут ми, тут, — заспокоїв його Пеків голос. — Тільки тут ми невидимі.

— Ну от, — сказав Рата, — маємо двох дідів-привидів тіпа Каспер!

— Ми не привиди. Ми — духи родинного багаття. Ми його охороняємо.

— Від чого? — спитав Рата.

— Від таких придурків, як ти, — сказав Рекс. — Затули пельку, бо мій терпець урветься!

— Хроню, йди за моїм голосом, — покликав Пек. — Тут недалеко.

Ліс скоро закінчився. Вони вийшли на берег великого озера і йшли ним, доки натрапили на протоптану стежку. Нею вийшли на пригірок, і перед ними відкрилася незвичайна картина. У невеличкому видолинку стояли довгасті невисокі хати, розташовані колом. Усередині цього кола стояли ще якісь будівлі. Навколо них бігали діти. По всьому було видно — вони грали у квача.

Біля однієї хатинки жінки доїли кіз. Ще дві поралися біля розкладеного вогнища. Чоловіків видно не було.

І жінки, і діти були вдягнені у довгі, з грубого полотна, сорочки, підв’язані поясами, кінці яких звисали майже до землі по боках. Жіночі сорочки вишиті чорно-червоними візерунками. Чорне волосся, заплетене у коси, гарно викладене на головах у жінок.

— Чуваки, — пошепки спитав Рата, — ми шо, тіпа, у кіно попали? Це як мільйон років до нашої ери! Тут, мабуть, іще й докторської ковбаси нема!

— Не мільйон, а всього п’ять тисяч років тому! — сказав Пек. — А замість ковбаси тут є дещо краще!

— Що? — здивувався Рата, який не визнавав нічого кращого від ковбаси.

— Жирні свійські миші!

— Які це свійські?

— Оті, що ще не бачили жодного кота! Ти тут — перший!

— Хе, чувак, ти за кого мене тримаєш?! Щоб я — та за мишами ганявся!

Крук, який сидів на гілці над ними, сказав:

— Сюди хтось іде!

На стежці з’явився хлопчина, схожий на Хроню, з такими ж синіми очима і чорним скуйовдженим волоссям. На правій щоці у хлопця чорною фарбою було намальовано дві смужки. Вони перекреслювали щоку зверху донизу.

Хроня взявся за свого заплічника, що став важкеньким після того, як хлопець запхав туди свою зимову одіж, і приготувався до зустрічі.

Чомусь він так захвилювався, аж у нього швидко-швидко застукотіло серце.

Хлопець нарешті побачив Хроню. У його очах майнуло здивування, але він не злякався, а почав з цікавістю розглядати Хроню.

Хроня проковтнув клубка, що заважав йому дихати, і першим сказав:

— Привіт!

— Здоров! — відповів йому хлопець. — Ти звідки?

Хоч говорив хлопець дивно — якось плавно та заокруглено, Хроня все розумів.

— Здалеку, — відповів він.

— А якого ти роду? Боїлова чи Турова?

Сам не знаючи чому, Хроня сказав:

— Бузова!

— Бузова? — здивовано повторив хлопець. — Значить, нашого. А я тебе не знаю!

— Та ми відокремилися — ген за лісом живемо, — сам собі дивуючись, казав Хроня.

— А звати тебе як?

— Хроня. А тебе?

— Яр. Ти куди йдеш?

— Туди, — кивнув Хроня на хати.

— Ну то пішли, — Яр повернувся і пішов стежкою попереду Хроні.

Його розбирала цікавість, він час від часу зиркав на Рату, потім на Рекса, потім знову на Рату.

Нарешті Яр не витримав:

— А що це за звір із тобою? Я ще такого в наших лісах не бачив!

— Я не звір, а кіт, — сказав Рата. — А кличуть мене Ратою.

Від несподіванки Яр вирячив очі. Він виставив руку долонею уперед і голосно сказав:

— Цур мене, Пек мене! Він говорить!

— Не лякайся, — схопив його за руку Хроня. — Це такий учений кіт… — Хроня показав за спиною Раті кулака. — Це учений кіт, що вміє говорити, як людина.

І, щоб уже все з’ясувати до кінця, Хроня продовжив:

— І цей… пес теж уміє говорити. І ще крук Гай.

Наче демонструючи Хронині слова, крук сів йому на плече, схилив голову набік, примружив око і сказав:

— Слова уст людини — глибока вода, джерело премудрости — бризкотливий потік.

Ярові очі засвітилися. Він аж підстрибнув на місці від радості і сказав:

— Ну, хлопці не повірять! Гайда швидше!

І він щодуху гайнув стежкою. Уже перед найближчою хатою Рата засумнівався:

— Гей, чуваки, а як вони, тіпа, з нас опудал нароблять? Пацан же сказав, що я для них — екзотична тварина!

— Не переживай, чувак, — весело сказав Хроня, — через п’ять тисяч років археологи викопають твоє опудало і ламатимуть собі голови: яким же це богом ти був!

— Нє, чуваки, я не згоден опудалом! — заперечував Рата.

А назустріч уже бігли жінки й діти, попереджені Яром.

Розділ XIV. МІЖ СВОЇМИ

Спочатку жінки їх нагодували. Вони принесли у глиняних горщиках смачну юшку, приправлену травами.

У юшці плавали шматки м’яса, тому Раті з Рексом вона теж сподобалася. Замість хліба жінки принесли коржі, теж з якимись приправами.

Жінки весь час просили Рату або Рекса щось сказати. А коли ті говорили — жінки хапалися за животи і реготали до нестями.

Хроня мовчки наминав свою порцію.

Зате Рата впивався славою. Він кидав десь почуті англійські словечка, розповідав про свої уявні подвиги і про подорожі до тридев’ятого царства, тридесятого государства.