Шляхом «Леґенди» - [21]

Отак, після тридцятигодинної їзди, врешті ми приїхали до Равіча – міста, положеного біля самої німецької границі. З вагонів нас завели до авта й повезли до місцевої тюрми. В сутеренах тюрми на поодинках ми пробули два тижні на карантині, а звідтам нас перевели до нового будинку, в якому сиділи тільки політичні в'язні: українські націоналісти й багато комуністів.

Першого я стрінув Володимира Макара, з яким я мав кілька організаційних стріч. Не багато разів з ним зустрічався, але його товариська вдача, лагідний і спокійний настрій та усміх одразу з'єднали моє серце. Це було десь весною 1936 р. В тому часі мене з Радехівського Союзу перенесли на кілька місяців до Сокальського Союзу на працю. На Сокаль я мав домовлену кличку, яку подав Іван Климів.

Одної неділі, в полуднє, хтось подзвонив до дверей. Це був молодий чоловік, який привітався і сказав:

– Я приходжу до вас із кличкою … Я не дочув, думав, що приходить із книжкою, тому запитав:

– З якою книжкою?

Незнайомий усміхнувся і, зрозумівши, в чому справа, подав просто зміст клички.

Щойно тоді я зорієнтувався. Так я мав нагоду пізнати Володимира Макара з Поториці.

Того дня я вийшов на місто і блукав вул. Косцюшки. Кожного разу, коли минав церкву св. Петра й Павла, яка своєю великою банею пишалася понад містом, дивувався, як міг хтось вилізти вночі на самий вершок бані до хреста і завісити синьо-жовтий прапор із нагоди першого листопада? Хтось мені сказав, що цього доконали Дорко Небожук й Орест Іванець, які, замість по драбині, лізли по уземленні громозводу. Можливо, що це мені оповідав Володимир Макар.

От і несподіванка для мене не абияка, коли я знову по кількох роках міг стрінути його в Равіцькій тюрмі. Макар скоро мене зорієнтував про умови життя в тюрмі. Ми були другим із черги транспортом, бо перед нами приїхав великий транспорт українських націоналістів із тюрми в Тарнові.

Макар у роках 1937 і 38 був провідником українських націоналістів в Равіцькій тюрмі. По приїзді транспорту з Тарнова і після двадцяти одного дня голодівки в Равічі, В. Нидза переживав терпіння друзів, яким адміністрація пошкодила стравоходи, впроваджуючи через ніс ґумовий шлявх, щоб налляти до шлунка поживи. Через вікно він говорив із Зенком Матлою, який сидів у сусідній камері, і з тієї розмови 3. Матла виніс вражіння, що Нидза переживає неуспішність довгої голодівки. Над ранком Матла почув якісь рухи в камері Нидзи, а за кілька хвилин ключник покликав Матлу до його камери, в якій Нидза лежав мертвий. Адміністрація сказала, що Нидза повісився, але в'язні підозрівали, що його замордували. Одначе Матла вночі не чув ніякого підозрілого руху в камері Нидзи. Є більша правдоподібність, що Нидза покінчив життя самогубством, щоб своєю смертю улегшити долю друзів. На тюремних приписах мав щось написати перед смертю, але того ніхто із друзів не читав, бо адміністрація ці «приписи» забрала. Макар передав провід над українцями Зенкові Матлі, який приїхав транспортом із Тарнова.

Та ще більшою несподіванкою було для мене те, коли я довідався, що в тюрмі в поодинці сидить Іван Климів. Від того часу найбільшим моїм бажанням було стрінутися з ним. Це сталося через кілька тижнів. Несподівано я попав на поодинку, де сидів Іван Климів. Раділи ми й говорили довго, до пізньої ночі.

Іван Климів оповідав мені, як то щастя відвернулося від нього і як по-дурному він попав до рук поліції. Це було, мабуть, улітку 1937 р.

Як звичайно, з побратимом Вуглярем ішли вони з Ордова до Радехова на залізничну станцію, бо вибиралися до Луцька на Волині. Вугляр пішов по квитки, а Іван Климів чекав надворі. Не минуло кілька хвилин, як несподівано з перону підступили два поліцисти і якийсь цивіль та без найменшого пардону наклали на руки кайдани, спитавши тільки про прізвища.

Саме в той час у станційних дверях появився Вугляр із квитками в руці й остовпів, побачивши Климова закутим. Він спокійно повернувся і пішов до середини, а там крізь інші двері опинився на волі. З того Климів був дуже задоволений і радів, що Вугляр висмикнувся з небезпеки.

Можна припускати, що в цивільному одягу аґент розпізнав Климова, або очікував його на залізничній станції. І так Климів поїхав до Луцька не в товаристві Вугляра, а під опікою поліцистів. У скорому часі в Луцьку відбулася судова справа проти Івана Климова, як організатора ОУН. Поліція покликала своїх свідків, різних агентів, навіть звичайних провокаторів, які у вічі твердили про підпільну роботу Климова, але він не дав себе спровокувати, тільки твердив одне: «Те, що я сказав про себе, ви знаєте, а більше вам нічого не скажу». Вислід судової справи був такий, що суд засудив Івана Климова на десять років тюрми.

В тюремній поодинці я пізнав Івана ближче. Це була людина непересічної енергії і чину. В камері він не дармував ані хвилини. З пам'яті писав довгі лекції на історичні й ідеологічні теми. Зорганізував курси українознавства, організаційного вишколу, засад конспірації, пізнання ворога – московського комунізму й ідеології українського націоналізму.

Задум був великий, а ще більші труднощі, бож це відбувалося в тюрмі, прихопилося писати зернятком олівця на паперцях до тютюну. Все це Климів писав у кількох примірниках і передавав до інших камер для вивчення. Для певности, чи друзі вивчали матеріял, він часто приступав до першого-ліпшого із них під час прогулянки і ставив питання.