Шляхом «Леґенди» - [23]

Одного дня я отримав «ґрипса» від провідника нашої групи Зеновія Матли, який мене призначив провідником у камері. В ній сиділо нас чотирьох. Я намагався відмовитися від почести, бо в камері були друзі, старші за мене, з початими університетськими студіями. Але того не хотів прийняти до відома провідник групи, і я був змушений виконати доручення.

Я мав охоту побачити Зиновія Матлу, якого популярно кликали Зенко. Він утішався широкими симпатіями й повагою серед друзів. Та я не мав нагоди його побачити, бо він виходив на прогулянку з іншим відділом долішнього партеру.

Одного разу мені вдалося його побачити у вікні партеру в «спацеру». Він тоді поясняв мені, чому я маю прийняти провід у камері. Я бачив тільки його голову за ґратами, яка, на мою думку, мусіла бути власником кремезної, високої і широкоплечої людини. Я був розчарований опісля, коли побачив Зенка на спільній прогулянці, бо він був нижчий як середнього росту.

Зенко дуже дружив із Миколою Лемиком, який був довготелесий, із довгими руками, а як ходив, то трішки похило, наче б хотів бути нижчим. На прогулянці вони все зближалися непомітно для ключника і про щось розмовляли. Друзі часто натягали Миколу, називаючи його шваґром Зенка, який мав наймолодшу сестру Оленку.

Іван Климів дбав тільки про те, щоб у часі прогулянки якнайбільшу кількість друзів іспитувати із пророблених лекцій. У такій ситуації всі мусіли не абияк вивчати поданий матеріял. Крім того, я ще вчився французької мови.

Одного разу приступив до мене Володимир Макар і почав говорити до мене по-французькому, шоб зорієнтуватися, як далеко я «заавансований». Я трохи почервонів, бо мені ще багато бракувало, щоб могти свобідно розмовляти з Макарем. Макар був вирозумілий і дуже тактовний, почав мене підбадьорувати й запевняти, що з мене ще буде добрий «француз».

Не раз тюремна адміністрація хотіла нас змусити до найгірших робіт у середині тюрми – носити «кіблі» (посудина, яка мала призначення виходка). Та ми всі відмовлялися, й за те доводилося часто відсиджувати кару на карному відділі, який містився в сутеренах старої тюрми. Були це поодиночки, з ліжками без матраців, а жити треба було на хлібі й воді. Часом додатковою карою було те, що забирали з камери коц, позбавляли на кілька діб води і хліба. Це вже був найтяжчий рід кари.

Карцером називали темницю, де покараний мусів теж сидіти в голоді і спати на цементовій плиті. Мені цей карний відділ до певної міри сподобався, бо з вікна можна було часом побачити Миколу Лебедя, знаного всім із Варшавського процесу. Він також був ізольований від інших націоналістів. Із ним можна було перекинутися кількома словами, як переходив коло вікна.

Іншим разом я бачив наших старших в'язнів, які сиділи у «шпитальці», а були це Михайло Хом'як і Григорій Макітра. Хом'як високий і щуплий, виглядав як аскет, Макітра низький і заживний. Обидвох їх покарав польський суд за воєнні дії з 1918 р., коли велась війна між Україною і Польщею за західні українські землі.

Найтяжче ми переживали ліквідацію Карпатської України мадярами. Тоді вся наша ненависть була звернена на Німеччину й Гітлера, який тихцем дозволив мадярам ліквідувати молоду українську державу. Це був наш перший вияв болю й повного гіркого докору німецькому урядові, а разом із тим прийшло повне усвідомлення серед нашої групи, що на Гітлера числити, як на природного союзника України, – не можна.

Це були перші ознаки реальної політики гітлерівської Німеччини щодо України, як майбутньої колонії. Переболіли ми теж вістку про смерть Зенона Коссака, якого мадяри розстріляли.

В міру того, як поляки раділи із приводу падіння Карпатської України, – зростав страх у них за власну шкіру, страх перед Гітлером. Ми почали частіше дивитися на німецький кордон, який за пару кілометрів від тюрми проходив попри смугу невеликого лісу. Хотіли побачити якісь знаки, які говорили б про підготовку до війни. Та кордонна смута сіріла нерухомо в синій мряці заходячого сонця.

Тим часом у нашій камері проходило життя одноманітно, без змін, ішло повільними годинами, які ми коротали кількома кроками до вікна й назад до дверей. Такі прогулянки відбувалися постійно між: вечерею і спанням.

Коли сонце хилилося до заходу, стіни камери прибирали рожевого відтінку, по кутках закрадався вечірній присмерк, а на душу находили спомини зі світу. Ті думи рвалися крізь ґрати ген далеко на схід, в Україну, в наші рідні сторони. Кожний шукав своїх рідних, знайомих, дехто любу дівчину, яка тужила за коханим. Тоді, звичайно, людина ставала розмріяною, була спроможна розкрити найінтимніші таємниці свого серця. Це можна було зробити тільки перед найкращими своїми друзями. А чи не друзями ми всі були, яких пов'язала не тільки велика ідея в нерозривний ланцюг діючої організації, але ще більше зблизила до себе одна спільна доля різних переживань за залізними ґратами? Хотілося перед кимось поділитися своїм минулим щастям. Це були години дозвілля.

І так того вечора у великий піст 1939 р. стукотіли нечутно кроки на асфальтовій долівці. Михайло Рудий проходжуючись у сукняних капцях, розповідав про свій дивний сон.