Шляхом «Леґенди» - [20]

Буває теж, що ключник веде людину просто до маґазину де видають приватні речі, тоді знаєте, що везуть до іншої тюрми.

Дрогобицька тюрма мала власну оркестру і драматичний гурток. Часто я чув проби оркестри й насолоджувався звуками інструментів. Та не мав я нагоди побувати на тюремних імпрезах, на які приходило багато довірених гостей із міста.

Коли сонце заходило й вершки смерек за тюрмою прибирали рожевий відтінок, а долиною стелився сірий туман і присмерк, я залюбки стояв при вікні й дивився в далечінь аж до синього обрію Карпат.

Часом поблизу блукала пара закоханих, які теж довго дивилися на вікна тюрми. Не раз привітали помахом хустини, а дівчина великодушно передавала комусь поцілунок. Одна пара приходила кожної неділі в одній порі вечором на одне й те саме місце. Я їх відразу пізнавав, хоч видно було тільки силюетки людей, пізнавав по рухах. Я їм махав із вікна, вони мені відповідали. Постоявши трохи, вони відходили. Я зжився з ними і чекав чергової неділі та зустрічі з незнайомими.

Серед нашої групи було помітно душевне піднесення, зв'язане з подіями в Карпатській Україні. Ми жили й раділи українськими успіхами. Кожного вечора перед сном ми обговорювали новини з нашої газети й коментували, як завгодно, на свій лад. Передбачували труднощі й успіхи. Були переконані, що Німеччина не має злих замірів відносно Карпатської України. Тоді, наперекір Польщі, шматок української землі й частина народу матиме свою вимріяну самостійність. Це була головна тема кожного дня.

На прогулянці, йдучи гусаком на певну віддаль, можна було не раз перекинутися кількома словами із другом іншої камери, почути його думку про події в Карпатській Україні. Невимовно ми раділи волею народу на Закарпатті, хоч самі сиділи в неволі. Десь глибоко в серці нуртувала доволі наївна думка, але якими надіями часто людина себе не потішає, коли туга за волею не раз така велика і вперта, що стає невимовно боляче та прикро. Тож і тим разом складалася думка, спокутувала ум і леліяла мрію волі, яку можуть ненадійно принести вояки української армії із Закарпаття. Та якось ніяково було поділитися такими мріями із друзями, мріями досить нереальними. Навіть найсильніша армія Карпатської України, модерно озброєна, була б заслаба, щоб розбити Польщу. Але таких мрій людина часто не могла від себе відігнати; вони, як метелики до світла, прилипали до свідомости.

11. В КАЙДАНАХ ДО РАВІЧА

І тим мріям одного дня прийшов кінець, як сокирою втяло, не було про що більше мріяти.

Ми тільки вернулися із «спацеру» й почали щоденні вишкільні лекції, як із коридору долинув до нас стукіт ключника до дверей, який подавав якийсь розпорядок. Ми прилягли до дверей і наслухували. Ключник стукав від дверей до дверей і кидав коротко: «Вшисци збераць своє жечи». А вкінці той же розпорядок проголосив і нашій камері.

Ми були заскочені. Бо про жодні можливі зміни нас ніхто не повідомив. Збирати всі свої речі? Це нам видавалося дивним і незрозумілим, бо стосувалося тільки до камер націоналістів. Поспіх ключників і швидке випровадження людей із другого кінця камер вплинули на нас денервуюче. У багатьох розболівся шлунок. Ніхто не міг дати вияснення, чи беруть нас на карний відділ, чи до карцеру, а може до транспорту?

Та не довго прийшлося чекати на вияснення справи. В бюрі ми відразу довідалися, що ще тієї ночі виїжджаємо транспортом до тюрми в Равічу. Розпорядок прийшов згори так несподівано, з дорученням негайного виконання, що працюючі в бюрах в'язні не вспіли нас повідомити. Ясно, що польська адміністрація теж розважала питання новоорганізованої Карпатсько-української державности й думки, які я тримав у голові, як фантазію, польська адміністрація вважала цілком реальними, тому вирішила вивезти нас якнайдалі від небезпечної Карпатської України.

Цілу ніч ковалі кували наші ноги в тяжкі залізні кайдани. По двох докупи. Коли ми вже всі демонстративно бряжчали ланцюгами по підлозі, не спавши цілу ніч, нам принесли гарячу каву, хліб і шматок сала. Як на тюремні умови, сало було не абиякими ласощами.

Щойно почало на світ Божий благословитися, як ми парами уставлялися довгим рядом. Тоді нам наклали кайдани на руки й одним довгим ланцюгом перев'язали від першої до останньої пари.

В такому порядку ми рушили з тюрми на битий шлях. Хоч не було на нас козацьких жупанів, тільки наші цивільні пом'яті одяги, то виглядали ми, як ті каторжники, полонені козаки, яких турки гнали на галери. Оточені кордоном поліції, поважно, тяжко ступаючи із брязкотом кайданів, сходили з гірки в напрямі залізничної станції.

У в'язничному вагоні нам зняли кайдани з рук і по кількох розмістили в окремих переділах. Між нами не було Богдана Підгайного, Івасика й Василя Кухти, який у той час перебував на лікуванні. Всі вони з д-ром Кобільником лишилися у Дрогобицькій тюрмі.

Із сходом сонця наш потяг рушив. Усю дорогу ми обмірковували пляни можливої втечі та на тому і скінчилося. Тяжкі кайдани на ногах і перед кожним переділом поліцист, а в окремому вагоні поліційна резерва були тими перешкодами, що всякий плян, навіть продуманий детально – зреалізувати було незвичайно трудно.