Шляхом «Леґенди» - [19]

Готовий «ґрипс» я пустив тюремним «конем» (назовні з вікна до вікна шнурком) до провідника групи Ваврука Василя, який мав привілей контролювати «ґрипси» й передавати на призначену камеру.

Зворотною дорогою ми отримали тюремну газету, об'ємом біля тридцяти сторінок рукопису на папірцях до тютюну «Калина», яку редагував д-р Кобільник і Б.Підгайний.

То була для мене не абияка новина. Я не тільки подивляв ідею видавання тюремної газети, але і спосіб збирання всіх актуальних світових та організаційних новин із світу.

– Наша редакція отримує із світу – кілька газет, українських і польських, пояснив мені Корнелюк, який зразу помітив моє здивування. – Газети отримує Богдан Підгайний за окремим дозволом міністерства юстиції. Ті всі, з Варшавського процесу, підлягають окремим розпорядкам. Вони є стисло ізольовані від усіх інших націоналістів – це теоретично, ти сам бачиш, який ми втримуємо з ним контакт – додав Корнелюк і усміхнувся. – Вони можуть отримувати книжки й газети. Нам вільно читати книжки тільки з тюремної бібліотеки, а про українські газети й думати годі. Та не журися, ми часто маємо свіжі новини й скоріш від тюремної адміністрації. Тут є і такі в'язні, що можуть слухати радіо й усі цікаві новини негайно передають нашій редакції. Це окрема каста криміналістів, які працюють у різних тюремних верстатах. Тут є велика столярня, з якої вагонами відпроваджується люксусові меблі до різних державних урядів у Варшаві. Є такі в’язні, що мають нагоду в товаристві стражника виходити до міста за всякими справами. Про такий привілей політичні в'язні й думати не можуть. Нас усе стискають кліщами адміністраційних законів.

«Тюремні українські вісті» на першій сторінці подавали про початки подій у Карпатській Україні. Це для мене було новиною, на карантені до нас не доходили жодні вістки, бо ми не мали контакту з іншими в'язнями. Взагалі про події у світі я довідався щойно з нашої тюремної газети.

Події на Закарпатті мінялися майже кожного дня. Надзвичайний додаток до «Тюремних українських вістей» появлявся в камері кожного дня. Часто редакція вистукувала шифром до стіни найновіші й цікаві відомості, які передавалося через стіни з камери до камери. Новини подавали, що на Закарпатті формується український уряд, організуються січовики. Ми жили зовсім новими враженнями, яких іще не переживали в житті. Це ж по падінню чеського уряду поставала словацька держава, а частина України на Закарпатті підіймалася до свого самостійного життя. Хтось подав із «світу» вістку, що на Закарпаття нелегально, для допомоги, відходять члени ОУН.

Ми жили зовсім іншим життям, як у Золочівській тюрмі. Тут був певний плян діяльности. Всі друзі мали якесь приділене зайняття: вивчали ідеологію українського націоналізму, історію України й ін. Не раз можна було поговорити із друзями з іншої камери крізь вікно, хоча б тільки кількома реченнями. А найважливіше було те, що по камерах сиділи самі українські націоналісти. Це вибороли друзі одинадцятиденною голодівкою, яка відбувалася в той час, коли ми сиділи в поодиноких. Таким чином були відсутні всілякі нестерпні конфлікти зі злодіями, які здебільша були союзниками комуністів. В камері панувала наскрізь родинна атмосфера. Дні проминали легше і скоріше.

Мені здавалося, що у Дрогобичі прийдеться повних іще десять років коротати своє молоде життя. Не раз ставив собі питання: як проживають, що роблять Іван Климів, Вугляр, Микола Свистун? Та доля їх була мені невідома. Так, як не була відома доля кожного в'язня на завтрішній день.

У тюрмі немає нічого стійкого, коли мова про в'язня. Він ніколи не є залежний від себе. Ніколи не знає, що з ним станеться за годину, чи навіть за хвилину. Сидить людина із друзями, зжилася, й одної хвилини нагло «ключник» відкриває двері, каже вдягатися й забирати всі свої речі. Людина похапцем вкладає до своєї торбини-саморобки пасту й щіточку до зубів, шматок мила, рушник і кусок хліба. На швидку руч прощається із друзями, не може промовити слова, бо щось стискає в горлі, й бореться із собою, щоб не виявити сльозинки, яка ось-ось наповнить очі.

Друзі розуміють свого друга, потішають і штучно усміхаються, бо їм теж шкода друга, з яким зжилися. Стискають руку, навіть поцілуються й обов'язково кажуть: «Тримайся!»

Людина спітніє в одній хвилині з поденервовання і з червоними вухами виходить на коридор. Там іде смирно, без опору, куди каже ключник. Можуть її кинути до іншої камери, і як між націоналістів – велике щастя, а як між кримінальних – це подвійне лихо, бо адміністрація зробила це зумисне. Все запляноване й тільки вистачить ключникові моргнути бандитові, впускаючи людину до камери. Такого доля припечатана. Забава у «сліпака» (насліпо вгадати, хто вдарив у спину) скоро доводить до нещастя. Замість рукою – скрито б'ють скрученим мокрим рушником або чоботом, і це тільки забава. Б'ють, поки не вгадаєш. А вгадаєш тоді, коли бандити вже бачать тоненький струмочок крови з уст.

Людина рештками сил дорачкує до дверей і кличе помочі. Тоді забирають до шпиталю, щоб догоряв, або вийшов калікою на ціле життя.