Шляхом «Леґенди» - [17]

* * *

Безпосередньо почалась справа другої групи, складеної із 24 підсудних, до яких мене знову приєднали. Скільки я мав радости і приємности, що знову міг бачити нові обличчя в залі, тих самих дівчат і нових матерів, які прийшли пішки 60 км., щоб побачити своїх синів.

Процедура й порядок нарад суду відбувалися без змін. Цікавим було те, що тим разом виступало більше свідків, які доказували знущання поліції над в'язнями в часі допиту. Як видно було, суд з того не був дуже задоволений, але зізнання комісара Войтара внесли нову ситуацію в цілій справі.

Комісар не тільки спирав свої оскарження щодо мене на зізнаннях Дубенка, але кілька разів покликався на «конфіденційні в'ядомосці», яких виявити, мовляв, не міг. Знаючи з першого зізнання Дубенка про організаційну районову відправу в Кривецькому лісі нічною порою, комісар зізнавав, що мав докладні відомості про підготовку ОУН до акції і що він особисто слідкував та підслухував розмови й наради районових, якими я проводив. Для підсилення своєї правдомовности комісар Войтар описував барву плащів, включно з моїм.

– Звідки свідок докладно все це знає? – запитав я Войтара.

– Я був повідомлений конфіденційним шляхом про таку організаційну відправу і вчасно в товаристві аґентів примістився в лісі близько місця, де відбувалася зустріч, – відповів комісар Войтар.

– Як ви могли так докладно бачити барву плащів, як це була пізня пора ночі?

– Ніч була дуже місячна, – без надуми відповів комісар.

– Тоді я прошу пана голову суду перевірити дату, чи в ту ніч світив ясно місяць! – звернувся я до суду.

Я добре тямив, що згадана ніч, коли ми справді таку відправу мали, до якої признався Дубенко, була не місячна й було так темно, що годі було розпізнавати силюетки людини на два метри. Тим більше, що ми кілька разів зміняли місце нарад на всякий випадок, якщо б хтось, ще до нашого приходу хотів скритися.

На поміч поспішив д-р С. Шухевич, який уже велів заглянути до календарця. Тримаючи його в руці, він сказав:

– Високий Суде, перед собою я маю кишеньковий календар, і тієї ночі, про яку твердить пан комісар, що була місячна, місяць зійшов далеко по півночі, а відправа мала відбутися перед північчю.

На залі констернація і шум. Судді переглянулись між собою й голова зарядив перерву, лишаючи почервонілого та зніяковілого комісара при столику зізнань.

Після наради суд проголосив перерву розправи на чотири дні.

Зазначую, що відправа районових мала велике значення для самої акції, бо тоді був поданий точний плян і розподіл усіх функцій за районами. Бойова охорона обставила ліс на кожній стежці й дорозі так, що поліція, ані ніхто інший не міг продістатися до лісу без завваження. Районові проходили за домовленими кличками, і їх відставляла охорона на означене місце.

На суді виявилася очевидна неправда в зізнаннях комісара, тяжкі побиття поліцією підсудних і головне те, що поліції не вдалося того приховати, тому суд відкинув деякі поліційні зізнання, а прокуратор вже не почувався так певно у своїх оскарженнях.

У висліді певного скандалу присяглі судді на своєму засіданні зняли вину з усіх підсудних, за вийнятком Березюка, якого трибунал засудив на 6 років ув'язнення.

Шкода було опускати залю суду, з якої стільки гарних вражінь лишилося в нашій пам'яті, як підсудних. Не так розправа й суд нас цікавили, як публіка, яка наділяла нас своєю симпатією. Це все скінчилося. Всі очі звернулися на нас двох, відпроваджуваних поліцією до автомашини. Заплакані очі й усміхнені уста прощали нас востаннє. Тепер ми мусіли підтримувати наших батьків, дівчат, які почали плакати. «Держіться!» «Слава!» – це були наші останні слова. За кільканадцять хвилин ми вже були в тюрмі.

* * *

На горішньому поверсі в тюрмі була одна камера, яку називали «панською», бо мала велике вікно (всі інші вікна були замуровані до половини). Там сиділи протеґовані в'язні, а перед роками в тій камері сиділи самі політичні в'язні. Це були добрі часи, політичні мали окремі привілеї, отримували книжки, приладдя до писання, ходили в цивільному одязі й часто могли висилати листи. Це був початок тридцятих років. Отже в «панській» камері колись сиділи мої друзі: Кушинський, Тимчук Іван, Тупиця Петро, Каплун Вол., Кук Василь й Ілярій, Майба Андрій, Мандрика Р. та ін.

З тієї камери виніс на світ Тимчук цікавий рисунок. «Святий Вечір у камері». При довгому столі на лавах засіли друзі до Святої Вечері, яку принесли готову незабутні пані з Допомогового Комітету для політичних в'язнів. На стелі висів великий декоративний павук із соломок власної роботи. Була теж маленька ялинка. Після вечері всі колядували. Вол. Каплун був добрим малярем і нарисував друзів при столі.

Тепер адміністрація робила все можливе, щоб політичним дошкулити, понизити їх гідність і без причин кинути до карцеру на холод і голод, а то й побиття, як це було з Безкоровайним. В'язнична управа не тільки забороняла політичним в'язням робити спільне святкування Різдва чи Великодня, а навіть не дозволяла отримати кутю, лише тільки булочку.

Не тільки що не дозволяла на книжки, часописи, а й відібрала цивільне убрання, і політичний був зовсім зрівняний із кримінальними в'язнями та трактований адміністрацією гірше за бандитів. Колись на проході можна було все пізнати політичного в'язня у його цивільному вбранні, з виплеканим волоссям і з книжкою в руках. Тепер того всього не було. Політичних в'язнів означували «карний за злочин не ради особистої користи».