ОУН і УПА - [8]
В обох випадках ОУН була рушієм-промотором, але не мала претенсій до абсолютної влади в цих формаціях [59]. Таку саму настанову ОУН мала і щодо УПА: довести до оптимального розширення влади народу на різні групи суспільства, з якими ОУН могла знайти спільну мову щодо найвищого принципу — встановлення Української Самостійної Соборної Держави. Ні УГВР, ні УДП, ні УПА не були ніколи трактовані Проводом ОУН як підрядні слухняні сателіти й виконавці [60]. Всім нечленам ОУН у цих формаціях ОУН завжди Гарантувала повну волю вибору своєї особистої ідейно-програмової орієнтації щодо майбутнього ладу в УССД і її майбутньої державної політики [61]. Коли в Україну дійшла вістка, що німці таки випустили з концтабору Степана Бандеру, Ярослава Стецька й інших націоналістів, то Роман Шухевич, як голова Бюра Проводу ОУН, скликав в Україні, в лютому 1945 р., конференцію ОУН (бо не було змоги скликати Великий Збір). На цій конференції він запропонував, а конференція прийняла, здійснити зміни в Бюрі Проводу, а саме: на голову вибрано Степана Бандеру, другим членом — Ярослава Стецька, тобто Голову УДП, третім — його, генерала Романа Шухевича. Тим кроком Степан Бандера став через Романа Шухевича політичним провідником Української Повстанської Армії.
Після закінчення Другої світової війни в Европі Провід ОУН видав деклярацію, в якій дуже тверезо підійшов до питання дальшої української визвольної боротьби. З одного боку, ОУН відкинула капітулянтську позицію мельниківців і різних залишків давнішніх партій, а з другого боку, ОУН відкинула орієнтацію на швидке визволення. В деклярації читаємо:
"2а) нам треба й ми мусимо вести дальше збройну революційну боротьбу в обороні народу перед фізичним та моральним знищенням; б) нам треба бути готовими на найгірше, щоб все таки берегти других і себе перед знищенням; в) нам треба берегти й розбудовувати максимум революційних сил до часу вирішального чергового моменту; г) нам треба ввійти в новий, мирний, післявоєнний стиль революційної роботи і почати діяти на довшу мету;… ґ) нам треба вирощувати нові революційні кадри, нових людей, що дивилися б з вірою в майбутнє…" [62].
Влітку 1945 р. постала польська комуністична держава, сателіт Росії. В її склад включено ті українські землі, що були на захід від т. зв. Лінії Керзона. Для оборони місцевого українського населення Провід ОУН зформував там окремий Краєвий Провід під керівництвом Ярослава Старуха-Стяга, якому була підпорядкована окрема формація УПА під командою Мирослава Онишкевича-Ореста. Від грудня 1944 р. до червня 1946 р. російські окупаційні сили в Україні провели три величезні офензиви проти ОУН-УПА, в яких брали участь біля одного мільйона озброєних напасників. Очевидно, що ОУН-УПА зазнали значних втрат. Але основні сили й основна структура зорганізованого руху збереглися. Наявним доказом були безперебійні бої й велика морально-ідейна перемога у виборах до Верховного Совєта СССР в лютому 1946 р., коли на заклик ОУН-УПА-УГВР мільйони українців збойкотували ці вибори. В червні 1946 р. відбулася в Україні чергова Конференція ОУН, в якій віддзеркалений непохитний, безкомпромісовий моральний рівень духу. Надії покладено на скорий вибух війни між Росією і Заходом, а тому вдержувано, на скільки це було можливим, структуру УПА оперування відділами середнього розміру (сотні) [63].
За свою величну провідницьку ролю у національно-визвольному русі підполк. Роман Шухевич був нагороджений в лютому 1946 р. підвищенням до ступеня генерала, на пропозицію Степана Бандери [64]. За завдання розформування більших відділів УПА і органічного поєднання менших відділів з ОУН відповідав і його успішно провів майор Олекса Гасин-Лицар, шеф ГК УПА, провідний член ОУН ще від 30-их років. За свої заслуги Гасин був підрищений до ступеня полковника. 30 травня 1947 року ген. Роман Шухевич, як голова Генерального Секретаріяту УГВР, видав для УПА і ОУН інструкцію, в якій повністю зрівняв членів ОУН і УПА в підпільній системі. Цю інструкцію можна трактувати початком процесу ідеологічної злуки УПА і ОУН в одну формацію.
Відтоді і ОУН, і УПА називалися "Збройним підпіллям". Члени ОУН, які були членами УПА, найперше інтегрувалися в сітці ОУН. А майже всі члени УПА, які не були членами ОУН, стали членами ОУН. Формально існували ще дві формації, але в скорому часі вони злилися в одну організацію — збройне підпілля ОУН-УПА [65]. Про цей період Степан Бандера писав: "Постійно зменшуються відділи УПА і їх операції, зате зміцнюється підпілля ОУН і її мережа. Командні та вояцькі кадри УПА знову переходять в організаційно дійові форми ОУН. Всі ці зміни пляново робить Шухевич, як Головний Командир УПА і як Провідник ОУН на Українських Землях. У нього вся революційна боротьба, всі її форми і діючі сили — це одна справа, один процес. Як УПА вийшла з надр ОУН, як у боротьбі УПА діяли ідеї, пляни і кадри ОУН, так знову в ОУН і через її боротьбу зберігаються діючі прапори та ядра УПА, щоб у слушний час розгорнутися на всю широчінь" [66].
Оперативно-функційний стан ОУН-УПА в 1946–1947 роках дуже влучно схоплений в постановах І Конференції Закордонних Частин ОУН з вересня 1947 р. Там читаємо: "1.5. Революційна дія УПА і ОУН нині провадиться в різних формах і виявах, як політично-пропагандивна, суспільно-політична і повстанчо-боєва діяльність. Всі ці форми діяльности творять одну цілість і йдуть за одним пляном" [67]. Розпочатий 1946 р. процес розформування більших формацій та злуки УПА з ОУН, тобто поступовий перехід формації УПА на статус військового рамені в структурі ОУН, продовжувався в 1948 р. Стан після 1947 р. Степан Бандера з'ясував так: "При повороті до чисто підпільної тактики, кадри і дії У ПА були ступневе звужувані й уведені в матірні рамки ОУН. В цих рамках УПА далі існує як військовий сектор і основний кадр-кістяк для розбудови збройної сили революції в майбутньому" [68]. В згаданих постановах І Конференції 3Ч ОУН із 1947 р. роля УПА представлена в наступний спосіб: "На попередньому етапі, під час війни, найсильнішу потугу мали революційно-мілітарні дії. На теперішньому етапі доцільність вимагає найбільшого посилення суспільно-політичної і пропаґандивної роботи.
Среди великого множества книг о Христе эта занимает особое место. Монография целиком посвящена исследованию обстоятельств рождения и смерти Христа, вплетенных в историческую картину Иудеи на рубеже Новой эры. Сам по себе факт обобщения подобного материала заслуживает уважения, но ценность книги, конечно же, не только в этом. Даты и ссылки на источники — это лишь материал, который нуждается в проникновении творческого сознания автора. Весь поиск, все многогранное исследование читатель проводит вместе с ним и не перестает удивляться.
Основу сборника представляют воспоминания итальянского католического священника Пьетро Леони, выпускника Коллегиум «Руссикум» в Риме. Подлинный рассказ о его служении капелланом итальянской армии в госпиталях на территории СССР во время Второй мировой войны; яркие подробности проводимых им на русском языке богослужений для верующих оккупированной Украины; удивительные и странные реалии его краткого служения настоятелем храма в освобожденной Одессе в 1944 году — все это дает правдивую и трагичную картину жизни верующих в те далекие годы.
«История эллинизма» Дройзена — первая и до сих пор единственная фундаментальная работа, открывшая для читателя тот сравнительно поздний период античной истории (от возвышения Македонии при царях Филиппе и Александре до вмешательства Рима в греческие дела), о котором до того практически мало что знали и в котором видели лишь хаотическое нагромождение войн, динамических распрей и политических переворотов. Дройзен сумел увидеть более общее, всемирно-историческое значение рассматриваемой им эпохи древней истории.
Король-крестоносец Ричард I был истинным рыцарем, прирожденным полководцем и несравненным воином. С львиной храбростью он боролся за свои владения на континенте, сражался с неверными в бесплодных пустынях Святой земли. Ричард никогда не правил Англией так, как его отец, монарх-реформатор Генрих II, или так, как его брат, сумасбродный король Иоанн. На целое десятилетие Англия стала королевством без короля. Ричард провел в стране всего шесть месяцев, однако за годы его правления было сделано немало в совершенствовании законодательной, административной и финансовой системы.
Первая мировая война, «пракатастрофа» XX века, получила свое продолжение в чреде революций, гражданских войн и кровавых пограничных конфликтов, которые утихли лишь в 1920-х годах. Происходило это не только в России, в Восточной и Центральной Европе, но также в Ирландии, Малой Азии и на Ближнем Востоке. Эти практически забытые сражения стоили жизни миллионам. «Война во время мира» и является предметом сборника. Большое место в нем отводится Гражданской войне в России и ее воздействию на другие регионы. Эйфория революции или страх большевизма, борьба за территории и границы или обманутые ожидания от наступившего мира — все это подвигало массы недовольных к участию в военизированных формированиях, приводя к радикализации политической культуры и огрубению общественной жизни.
Владимир Александрович Костицын (1883–1963) — человек уникальной биографии. Большевик в 1904–1914 гг., руководитель университетской боевой дружины, едва не расстрелянный на Пресне после Декабрьского восстания 1905 г., он отсидел полтора года в «Крестах». Потом жил в Париже, где продолжил образование в Сорбонне, близко общался с Лениным, приглашавшим его войти в состав ЦК. В 1917 г. был комиссаром Временного правительства на Юго-Западном фронте и лично арестовал Деникина, а в дни Октябрьского переворота участвовал в подавлении большевистского восстания в Виннице.