ОУН і УПА - [7]
Третій НВЗ ОУН злеґалізував "радикальні зміни в тактиці" і "визнав правильним перехід ОУН до збройних форм…". По думці ВЗ, "єдино політичне й мілітарне зорганізований нарід може зберегти себе…" [48]. Дослідник того періоду ствердив: "політична програма УПА була оформлена й прийнята саме на III НВЗ ОУН" [49]. В рамках прийнятої структури ОУН дала можливість всім особам, які бажали боротися за УССД, включитися до УПА, що розгорталася у справжню народню армію. Треба ствердити, що досить чисельна група людей, які формально признавалися до організації, очоленої полк. А.Мельником, включилися до УПА, бо їм боротьба за УССД присвічувала сильніше ніж льояльність ПУН-ові [50].
Одним із військовиків, післаних до УПА д-ром Кандибою-Ольжичем, був пор. Поль-Польовий, який очолив старшинську школу УПА на ПЗУЗ, а згодом був переведений до Карпатського Краю ОУН, де очолив старшинську школу "Орли" на місце сот. С.Ф.Хмеля, зі ступенем майора. Таке саме признання належиться старшинам-уенерівцям, які спочатку співпрацювали з Бульбою-Боровцем, але, коли усвідомили, що шлях ОУН-УПА є шлях всенародній і всенаціональний, то включилися до УПА. Також до УПА приєдналося декілька осіб гетьманських поглядів. Категорично відмовилися від співучасти в УПА ті особи, які, хоч деклярували себе прихильниками визвольної боротьби, то їм насправді особисті амбіції, провінційний патріотизм, партійна зарозумілість, практичний опортунізм були ближчі, ніж тверда революційна дійсність, що постійно вимагала риску життя.
Подані факти вказують на те, що ОУН правильно підійшла до творення УПА як всенародньої і націоналістичної визвольної армії. В боротьбі з окупантами України росли ОУН і УПА. Між ними витворилося таке відношення, як між Урядом і військом у кожній державі. Навіть прийнято вживати формулу "ОУН-УПА" з огляду на нерозривне пов'язання обох формацій, бо фактично обидві вони були невіддільні одна від другої [51]. Добрим прикладом якнайтіснішої співпраці між ОУН і УПА була конференція поневолених народів Східньої Европи і Азії, відбута в листопаді 1943 р. Політичним рушієм і керівником її була ОУН. Але багато практичних завдань приєднання до спільного фронту різних націоналістичних формацій виконала УПА.
Другим прикладом є ділянка розвідки: ОУН мала свою референтуру Служби Безпеки головно для політичного відтинку. Зате УПА мала аналогічний відділ для військового відтинку [52]. Органічне поєднання УПА з ОУН виразно бачимо в ділянці політичного вишколу й організаційних пов'язань. Політичний вишкіл в УПА був фактично ідентичний з таким же вишколом в ОУН, а організаційно всі відділи УПА були пов'язані з територіяльною сіткою ОУН [53].
Все більша інтенсифікація боротьби ОУН-УПА і німцями, росіянами і поляками примушували УПА до якнайтіснішої співпраці з ОУН. Дійсність змушували УПА бути боєво-збройною організацією.
V
Наказом ГВШ ОУН з 27 січня 1944 р. проведено чергові організаційні зміни. УНС на ЗУЗ переформовано в "УПА-Захід" під командою майора Василя Сидора-Шелеста (підвищеного УГВРадою до ступня полковника з датою старшинства 22.1.1946) [54]. Майор Сидор став рівночасно провідником Карпатського Краю ОУН. КВШ ОУН на ЗУЗ переформовано в "Штаб УПА-Захід" із шефом майором Василем Брилевським [55]. Краєвим провідником Львівського Краю був тоді Зіновій Тершаковець-Федір. Пост "Головного Командира" для керівництва всіми трьома розгалуженнями УПА взяв Роман Шухевич, голова Проводу ОУН, із ступенем підполковника. ГВШ ОУН переіменовано в "Головне Командування УПА" з Головним Військовим Штабом [56]. Шефом ГВШ УПА став член Проводу ОУН майор Дмитро Грицай, підвищений УГВРадою до ступеня генерала з датою старшинства від 1 листопада 1945 р. Дотеперішню "УПА" переіменовано в "УПА-Північ". Командир УПА, полк. Дмитро Клячківський, став Командиром УПА-Північ. Його заступником став майор Михайло Медвідь-Крем'янецький, а шефом Штабу УПА-Північ, переіменованого в "ВШ УПА", був далі ген. Л.Ступницький-Гончаренко. Клячківський далі залишився провідником Краю ОУН ПЗУЗ.
Ця організаційна структура залишилася в основному незмінною аж до 1947 р. Після втечі німецьких окупантів і з поновною окупацією України російськими агресорами, ОУН і УПА з усіми спеціяльними відділами, зокрема СБ, УЧХ та іншими, творили один суцільний моноліт, в якому різниці були оперативно-функціонального характеру [57]. В травні 1944 р. переформовано Буковинську Українську Самооборонну Армію (БУСА) в частину УПА-Захід. Влітку 1944 р. розв'язано команду УПА-Південь, а її військові відділи включилися до УПА-Північ, до УПА-Захід або у підпільні збройні відділи ОУН на ОСУЗ. В липні 1944 р. створено з ініціятиви та за апробатою ОУН та формально також — УПА — нову інституцію — Українську Головну Визвольну Раду, до якої приступили визначні українці, які не були членами ОУН. Степан Бандера визначив ролю ОУН у постанні УГВР в слідуючий спосіб: "ОУН творить хребет визвольної боротьби, як провідна політична сила, яка створила УПА і УГВР, і яка провідною залишилася до сьогодні" [58]. УГВР виконувала функцію підпільного революційного державного уряду, її створення можна порівняти до створення Українського Державного Правління в липні 1941 р.
Среди великого множества книг о Христе эта занимает особое место. Монография целиком посвящена исследованию обстоятельств рождения и смерти Христа, вплетенных в историческую картину Иудеи на рубеже Новой эры. Сам по себе факт обобщения подобного материала заслуживает уважения, но ценность книги, конечно же, не только в этом. Даты и ссылки на источники — это лишь материал, который нуждается в проникновении творческого сознания автора. Весь поиск, все многогранное исследование читатель проводит вместе с ним и не перестает удивляться.
Основу сборника представляют воспоминания итальянского католического священника Пьетро Леони, выпускника Коллегиум «Руссикум» в Риме. Подлинный рассказ о его служении капелланом итальянской армии в госпиталях на территории СССР во время Второй мировой войны; яркие подробности проводимых им на русском языке богослужений для верующих оккупированной Украины; удивительные и странные реалии его краткого служения настоятелем храма в освобожденной Одессе в 1944 году — все это дает правдивую и трагичную картину жизни верующих в те далекие годы.
«История эллинизма» Дройзена — первая и до сих пор единственная фундаментальная работа, открывшая для читателя тот сравнительно поздний период античной истории (от возвышения Македонии при царях Филиппе и Александре до вмешательства Рима в греческие дела), о котором до того практически мало что знали и в котором видели лишь хаотическое нагромождение войн, динамических распрей и политических переворотов. Дройзен сумел увидеть более общее, всемирно-историческое значение рассматриваемой им эпохи древней истории.
Король-крестоносец Ричард I был истинным рыцарем, прирожденным полководцем и несравненным воином. С львиной храбростью он боролся за свои владения на континенте, сражался с неверными в бесплодных пустынях Святой земли. Ричард никогда не правил Англией так, как его отец, монарх-реформатор Генрих II, или так, как его брат, сумасбродный король Иоанн. На целое десятилетие Англия стала королевством без короля. Ричард провел в стране всего шесть месяцев, однако за годы его правления было сделано немало в совершенствовании законодательной, административной и финансовой системы.
Первая мировая война, «пракатастрофа» XX века, получила свое продолжение в чреде революций, гражданских войн и кровавых пограничных конфликтов, которые утихли лишь в 1920-х годах. Происходило это не только в России, в Восточной и Центральной Европе, но также в Ирландии, Малой Азии и на Ближнем Востоке. Эти практически забытые сражения стоили жизни миллионам. «Война во время мира» и является предметом сборника. Большое место в нем отводится Гражданской войне в России и ее воздействию на другие регионы. Эйфория революции или страх большевизма, борьба за территории и границы или обманутые ожидания от наступившего мира — все это подвигало массы недовольных к участию в военизированных формированиях, приводя к радикализации политической культуры и огрубению общественной жизни.
Владимир Александрович Костицын (1883–1963) — человек уникальной биографии. Большевик в 1904–1914 гг., руководитель университетской боевой дружины, едва не расстрелянный на Пресне после Декабрьского восстания 1905 г., он отсидел полтора года в «Крестах». Потом жил в Париже, где продолжил образование в Сорбонне, близко общался с Лениным, приглашавшим его войти в состав ЦК. В 1917 г. был комиссаром Временного правительства на Юго-Западном фронте и лично арестовал Деникина, а в дни Октябрьского переворота участвовал в подавлении большевистского восстания в Виннице.