ОУН і УПА - [6]
ГВШ ОУН складався з 12 членів ОУН і 2 нечленів ОУН [44]. У наслідку різних змін, які виникли весною 1943 р., постала така структура: Провід ОУН зі своїм ГВШ, якому підлягали Краєві Проводи, але Крайовому Проводові ПСУ 3 підлягала УПА і КВШ. Всі інші Краєві Проводи мали далі лише військових референтів. Після проведення зазначених змін, майор Роман Шухевич почав реалізувати вищу від суто підпільної стадію визвольної боротьби. Цією новою стадією був перехід до розширеної повстанської боротьби, спільно і побіч підпільної боротьби. Згодом стадія повстанської боротьби повинна була ще більше розширитися до розмірів всенародньої збройної визвольної боротьби. Поза браком документації, є всі дані припускати, що майор Роман Шухевич послідовно розгортав теорію "перманентної революції", яку він застосовував ще від початку 30-их років. Згідно з теорією розгортання національно-визвольної революції, окремі етапи її виглядали б так: в етапі збройного підпілля беруть участь проти ворогів сотні озброєних підпільників. (УВО — це неначе передстадія ОУН, коли до збройної боротьби вживалося лише кілька десятків боєвиків).
В етапі повстанської боротьби беруть участь тисячі революціонерів, які поширюють вогонь революції на Десятки тисяч повстанців. Нарешті повинен наступити останній етап — повстання мільйонних мас озброєного народу у створеній боротьбою повстанської армії "революційній атмосфері". Зорганізований майором Шухевичем ГВШ ОУН різнився від попереднього КВШ ОУН тим, що КВШ діяв як одна з багатьох референтур Проводу ОУН. Зате ГВШ ОУН був творений на такій основі, на якій формуються найвищі державні військові штаби, тобто він включав теж такі відділи, які в ОУН є окремими референтурами, як, наприклад, відділ пропаганди, відділ розвідки, відділ організаційно-мобілізаційний, політично-виховний тощо.
Отже, весною 1943 року Роман Шухевич розпочав переставляти ОУН із суто підпільної організації на підпільно-повстанську. Цю нову стадію визвольної боротьби здійснювали в основному шестеро осіб: майор Роман Шухевич (голова Бюра Проводу ОУН), Володимир Маївський (член Бюра Проводу ОУН), майор Дмитро Грицай (шеф ГВШ ОУН), Ростислав Волошин (член Бюра Проводу ОУН), Йосиф Позичанюк (референт пропаганди в Проводі ОУН, політичний стратег протиросійської боротьби) і Дмитро Клячківський (Командир УПА, Краєвий Провідник ПЗУЗ). Черговим кроком Проводу ОУН було рішення, видане Краєвому Проводові ОСУЗ, зформувати "УПА-Південь" під командою майора Омеляна Грабця-Батька (окружного провідника на ОСУЗ). Зате Краєвий Провід ПУЗ (Південно-Українські Землі) дістав доручення творити збройні групи ОУН розміром роїв, що подекуди розвинулися згодом до розмірів повстанських чот [45]. В степовій Україні було недоцільно творити більші повстанські відділи розміром сотень чи куренів. Є дані про те, що збройні рої ОУН були зформовані навіть в Донецькім Басейні заходами енергійного обласного провідника Михайла Кривошапки, як також на Полтавщині та Харківщині.
Щодо ЗУЗ, то Провід ОУН доручив Краєвому Проводові зорганізувати підпільні військові табори-бази для масового вишколу членів і симпатиків ОУН. Весною 1943 р. постали 4 такі табори: в Самбірщині, в Долинщині, в Чорному Лісі та в околицях Космача. Військовим референтом КП ЗУЗ став тоді сот. Василь Сидор-Шелест, дотеперішній шеф КВШ на ПЗУЗ. Під осінь 1943 р. зорганізовано дальших 5 таких військових таборів [46]. Коли в липні 1943 р. почали з'являтися в Кам'янець-Подільській і Тернопільській областях відділи большевицьких партизанів ген. С.Ковпака, то Провід ОУН доручив всім своїм клітинам на ЗУЗ і в Кам'янець-Подільській області приступити негайно до творення відділів Української Народньої Самооборони (УНС) на взір СКВ на ПЗУЗ, розмірами від роя до чоти на кожне село. Ці відділи УНС вступали в бої з ковпаківцями.
У серпні 1943 р. відбувся III Надзвичайний Великий Збір ОУН, у висліді Провід, очолений Романом Шухевичем, виніс рішення переформувати Краєвий Провід ЗУЗ на два: КП Карпатського Краю (Станіславівська і Дрогобицька, а згодом і Чернівецька області) та КП Львівського Краю (Львівська і Тернопільська області). Керівником УНС Карпатського Краю став сот. Олекса Гасин, а керівником УНС Львівського Краю — сот. Василь Сидор.
Також у серпні 1943 р. Провід видав дуже важливий наказ для КП ПЗУЗ переформувати свій КВШ на Військовий Штаб Головного Командування УПА (зустрічається теж назва: "Головний Військовий Штаб УПА"). Командиром УПА залишався далі полк. Дмитро Клячківський, тобто Краєвий провідник ОУН на ПЗУЗ, але шефом ВШ ГК УПА став не член ОУН, колишній полковник Армії УНР, Леонід Ступницький, на місце сот. В.Сидора. До УПА приєднались тоді ще інші кол. старшини Армії УНР: полк. І.Литвиненко, полк. Омелюсік та інші. Цим актом УПА стала формально (але не фактично) окремою формацією від ОУН. Коли бойова група Служби Безпеки ОУН під проводом Костя Цмоця визволила з німецької тюрми у Львові майора Дмитра Грицая-Перебийноса, то він знову перебрав функцію референта в Проводі ОУН і став керівником ГВШ ОУН. Майор Роман Шухевич очолив Бюро Проводу всієї ОУН, якому очевидно підлягали всі військові формації, зорганізовані за почином ОУН (УПА, СКВ, УНС, УПА-Південь, БУСА на Буковині). "Всі ці існуючі під кількома назвами військові формації були ввесь час центральне керовані одним осередком, Військовою Референтурою ОУН" [47]. Визріваюча структура національно-визвольного руху відповідала найважнішому рішенню III НВЗ ОУН, що ОУН має стати авангардом всенародньої визвольно-революційної боротьби.
Среди великого множества книг о Христе эта занимает особое место. Монография целиком посвящена исследованию обстоятельств рождения и смерти Христа, вплетенных в историческую картину Иудеи на рубеже Новой эры. Сам по себе факт обобщения подобного материала заслуживает уважения, но ценность книги, конечно же, не только в этом. Даты и ссылки на источники — это лишь материал, который нуждается в проникновении творческого сознания автора. Весь поиск, все многогранное исследование читатель проводит вместе с ним и не перестает удивляться.
Основу сборника представляют воспоминания итальянского католического священника Пьетро Леони, выпускника Коллегиум «Руссикум» в Риме. Подлинный рассказ о его служении капелланом итальянской армии в госпиталях на территории СССР во время Второй мировой войны; яркие подробности проводимых им на русском языке богослужений для верующих оккупированной Украины; удивительные и странные реалии его краткого служения настоятелем храма в освобожденной Одессе в 1944 году — все это дает правдивую и трагичную картину жизни верующих в те далекие годы.
«История эллинизма» Дройзена — первая и до сих пор единственная фундаментальная работа, открывшая для читателя тот сравнительно поздний период античной истории (от возвышения Македонии при царях Филиппе и Александре до вмешательства Рима в греческие дела), о котором до того практически мало что знали и в котором видели лишь хаотическое нагромождение войн, динамических распрей и политических переворотов. Дройзен сумел увидеть более общее, всемирно-историческое значение рассматриваемой им эпохи древней истории.
Король-крестоносец Ричард I был истинным рыцарем, прирожденным полководцем и несравненным воином. С львиной храбростью он боролся за свои владения на континенте, сражался с неверными в бесплодных пустынях Святой земли. Ричард никогда не правил Англией так, как его отец, монарх-реформатор Генрих II, или так, как его брат, сумасбродный король Иоанн. На целое десятилетие Англия стала королевством без короля. Ричард провел в стране всего шесть месяцев, однако за годы его правления было сделано немало в совершенствовании законодательной, административной и финансовой системы.
Первая мировая война, «пракатастрофа» XX века, получила свое продолжение в чреде революций, гражданских войн и кровавых пограничных конфликтов, которые утихли лишь в 1920-х годах. Происходило это не только в России, в Восточной и Центральной Европе, но также в Ирландии, Малой Азии и на Ближнем Востоке. Эти практически забытые сражения стоили жизни миллионам. «Война во время мира» и является предметом сборника. Большое место в нем отводится Гражданской войне в России и ее воздействию на другие регионы. Эйфория революции или страх большевизма, борьба за территории и границы или обманутые ожидания от наступившего мира — все это подвигало массы недовольных к участию в военизированных формированиях, приводя к радикализации политической культуры и огрубению общественной жизни.
Владимир Александрович Костицын (1883–1963) — человек уникальной биографии. Большевик в 1904–1914 гг., руководитель университетской боевой дружины, едва не расстрелянный на Пресне после Декабрьского восстания 1905 г., он отсидел полтора года в «Крестах». Потом жил в Париже, где продолжил образование в Сорбонне, близко общался с Лениным, приглашавшим его войти в состав ЦК. В 1917 г. был комиссаром Временного правительства на Юго-Западном фронте и лично арестовал Деникина, а в дни Октябрьского переворота участвовал в подавлении большевистского восстания в Виннице.