ОУН і УПА - [4]
5 липня 1941 р. проголошено склад Українського Державного Правління (УДП) під головуванням Ярослава Стецька, заступника голови проводу ОУН. Позицію міністра військових справ в УДП прийняв ген. Всеволод Петрів, а державними секретарями стали сот. Роман Шухевич і пор. Олекса Гасин. Міністерство видало доручення негайно приступити до творення військових шкіл: старшинської біля Мостів Великих під командою сот. Дмитра Грицая, підстаршинської в Поморянах під командою пор. В.Івахова-Роса, підстаршинської в Рівному під командою полк. Л.Ступницького [26] і підстаршинської біля Радехова під командою пор. Осипа Карачевського. Військову школу організовано на наказ ОУН і в Луцьку під керівництвом пор. Вірлика, що оформилася у військовий курінь. Коли німецькі окупанти знищили українську державу, то цей курінь змінив назву на "Господарчий курінь", який перетривав аж до весни 1943 р. і тоді перейшов до УПА [27].
Рівночасно ОУН перевела існуючий досі на ЗУЗ КВШ на Західні Українські Землі, що дальше залишався під командою сот. Д.Грицая. Також невдовзі був зорганізований у Рівному стрілецький резервовий полк "Холодний Яр" під командою полк. Л.Ступницького, що складався в своїй більшості з членів і симпатиків ОУН, і цей полк перейшов до УПА навесні 1943 р. Як бачимо, влітку 1941 р. ОУН провадила широку діяльність на відтинку підготовки власних військових кадрів.
Як знаємо, німці поставилися вороже до відновлення української держави. Тому в серпні 1941 р. сотник Р.Шухевич вислав до команди німецьких військ заяву, що з огляду на ворожу поставу німців до української держави ДУН перестають трактувати їх як союзників і не можуть більше з ними співпрацювати [28]. Німці негайно роззброїли ДУН і вислали в запілля. Члени ДУН, одначе, погодилися переформуватися у спеціяльний батальйон для поборювання комуно-російської диверсійної партизанки на Білорусі. Там вони перебули до грудня 1942 р., де придбали цінний досвід у боротьбі з російською протиукраїнською партизанкою [29]. Від вересня німці змушували станиці Української Народньої Міліції переходити у станиці порядкової поліції [30].
У вересні 1941 р. відбулася підпільна Перша Конференція ОУН, на якій, між іншим, визначено, що гітлерівська Німеччина є таким самим ворогом України, як сталінська Росія. Видано доручення приготовлятися до збройної боротьби проти німецьких окупантів [31]. Всією воєнною підготовкою далі керував КВШ ОУН, очолений сотником Дмитром Грицаєм, військовим референтом в Проводі ОУН. Незабаром відновлено або зорганізовано сітку військових референтів при краєвих, окружних, районових і повітових проводах ОУН. Ця сітка охоплювала більшу частину українських етнографічних земель на захід від Дніпра та окремі частини східньої і південно-східньої України. Всі члени ОУН були зобов'язані перейти військові вишколи. Найбільшою вишкільною базою для членів ОУН була Школа ОУН Військових Кадрів "Тигри", що діяла в Долинському повіті Станіславівської області, що її перейшли тисячі членів і симпатиків ОУН. Під кінець 1941 р. Провід ОУН призначив провідником ОУН на ПЗУЗ енергійного Дмитра Клячківського (відомого під псевдами Охрим і Клим Савур). Він взявся за формування збройного підпілля. Військовим референтом в Краєвім Проводі ПЗУЗ став Сергій Качинський.
Весною 1942 р. німецькі окупанти призналися, що їм не вдалося знищити українського націоналістичного руху, а навпаки — цей рух постійно зростав у силі. Гітлерівський міністер пропаганди Ґеббельс записав у своїм щоденнику під датою 6 березня 1942 р. наступне: "Повстанська загроза збільшується з дня на день. Повстанці опановують цілі області, вживаючи терор. Національні рухи сильніші, ніж ми передбачали. Це відноситься до балтійських країн і України"[32].
У квітні 1942 р. відбулася Друга Конференція ОУН, на якій виразно визначено необхідність основувати всю дальшу діяльність ОУН "на творенні і розбудові власних революційно-політичних і військових сил".
Конференція прийняла концепцію двофронтової війни: "Московсько-большевицькій міжнародній концепції — Інтернаціоналу й німецькій концепції т. зв. "Нової Европи" ми протиставляємо міжнародню концепцію справедливої національно-політично-господарської перебудови Европи на засаді вільних національних держав під гаслом — "Свобода народам і людині"[33]. Вищевказана концепція ОУН стала політичною основою, на якій згодом постала УПА. Вона була притаманною політичною ідеєю УПА, що категорично відкинула будь-яку коляборацію з німецькими і московськими імперіялістами. Ця концепція перешкодила ширенню коляборації з т. зв. меншим злом, тобто з гітлерівськими расистами на базі т. зв. антикомунізму.
Ярослав Стецько скоментував концепцію ОУН такими словами: "УПА заперечувала тотально обі ворожі сили в Україні і не пристосувала себе за ніяких умов до жодної з них, її "співіснування" з Німеччиною і Росією було на полі бою, де грали скоростріли і падали наші і окупантські вояки" [34]. Завдяки концепції двофронтової війни народні маси пішли за ОУН, що стала справжнім авангардом народнього руху, а всі інші групи зникли.
Книги завершает цикл исследований автора, опубликованных в Издательстве Казанского университета по македонской тематике. «История античной Македонии», часть 1, 1960; часть II. 1963; «Восточная политика Александра Македонского». 1976. На базе комплексного изучения источников и литературы вопроса рассматривается процесс распада конгломератных государств древности, анализируется развитие социальных, военно-политических и экономических противоречий переходной эпохи обновления эллинистических государств, на конкретном материале показывается бесперспективность осуществления идеи мирового господства. Книга написана в яркой образной форме, снабжена иллюстрациями.
Король-крестоносец Ричард I был истинным рыцарем, прирожденным полководцем и несравненным воином. С львиной храбростью он боролся за свои владения на континенте, сражался с неверными в бесплодных пустынях Святой земли. Ричард никогда не правил Англией так, как его отец, монарх-реформатор Генрих II, или так, как его брат, сумасбродный король Иоанн. На целое десятилетие Англия стала королевством без короля. Ричард провел в стране всего шесть месяцев, однако за годы его правления было сделано немало в совершенствовании законодательной, административной и финансовой системы.
Первая мировая война, «пракатастрофа» XX века, получила свое продолжение в чреде революций, гражданских войн и кровавых пограничных конфликтов, которые утихли лишь в 1920-х годах. Происходило это не только в России, в Восточной и Центральной Европе, но также в Ирландии, Малой Азии и на Ближнем Востоке. Эти практически забытые сражения стоили жизни миллионам. «Война во время мира» и является предметом сборника. Большое место в нем отводится Гражданской войне в России и ее воздействию на другие регионы. Эйфория революции или страх большевизма, борьба за территории и границы или обманутые ожидания от наступившего мира — все это подвигало массы недовольных к участию в военизированных формированиях, приводя к радикализации политической культуры и огрубению общественной жизни.
Владимир Александрович Костицын (1883–1963) — человек уникальной биографии. Большевик в 1904–1914 гг., руководитель университетской боевой дружины, едва не расстрелянный на Пресне после Декабрьского восстания 1905 г., он отсидел полтора года в «Крестах». Потом жил в Париже, где продолжил образование в Сорбонне, близко общался с Лениным, приглашавшим его войти в состав ЦК. В 1917 г. был комиссаром Временного правительства на Юго-Западном фронте и лично арестовал Деникина, а в дни Октябрьского переворота участвовал в подавлении большевистского восстания в Виннице.
Перед вами мемуары А. А. Краснопивцева, прошедшего после окончания Тимирязевки более чем 50-летний путь планово-экономической и кредитно-финансовой работы, начиная от колхоза до Минсельхоза, Госплана, Госкомцен и Минфина СССР. С 1981 по 1996 год он служил в ранге заместителя министра. Ознакомление с полувековым опытом работы автора на разных уровнях государственного управления полезно для молодых кадров плановиков, экономистов, финансистов, бухгалтеров, других специалистов аппарата управления, банковских работников и учёных, посвятивших себя укреплению и процветанию своих предприятий, отраслей и АПК России. В мемуарах отражена борьба автора за социальное равенство трудящихся промышленности и сельского хозяйства, за рост их социально-экономического благосостояния и могущества страны, за справедливое отношение к сельскому хозяйству, за развитие и укрепление его экономики.
На протяжении нескольких лет мы совместно с нашими западными союзниками управляли оккупированной Германией. Как это делалось и какой след оставило это управление в последующей истории двух стран освещается в этой работе.