Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді - [18]

Така ж «толерантність» проявлена загарбниками і в Києві. Як повідомляє «Київський синопсис», вороги «церковь пресвятыя Богородицы Печерскую оскверниша… и весь монастырь со всеми украшеніями и каменными стенами до основанія искорениша и разметаша».[10] Ігумен Києво–Печерського монастиря Серапіон,[11] врятувавшись від погромників, писав пізніше: «Кровь и отець и братия нашея, аки вода многа землю напои».[12]

У Володимирі–Волинському, за літописним свідченням, «церкви… исполнена трупья».[13] Ці красномовні докази варварського ставлення загарбників до культових споруд, масові вбивства ченців, церковнослужителів не дають підстави обілювати ханську політику на завойованих землях.

Водночас, як засвідчують джерела, вона через кілька років після встановлення панування окупаційного режиму була змінена. З чим можна пов’язати пом’якшення ставлення загарбників до християнської віри?

Версій тут знову може бути кілька. Насамперед монголо–татари переконались у глибокій вірності і незрадливості православних своєму Богові, а також перевагах християнського віровчення над язичницьким. Вчинок князя Михайла і його боярина Федора, за переказами, навіть здивував Батия.[14] Великий резонанс їх мученицької смерті за віру, без сумніву, позитивно вплинув на подальший характер зміни тактики ординців, щодо вірувань підкореного народу. Плано Карпіні у 1247 році свідчив, що «дехто, однак, передбачає, що якщо татари отримають всевладність (…), то вони змусять всіх вклонитися їхньому ідолу».[15] Проте цього не сталося. Загарбники навпаки починають симпатизувати християнській вірі. Син Бату Сартак стає християнином.[16] До речі, за ярликом до нього їздив онук Михайла Всеволодовича Борис,[17] і його розповідь про мученицьку смерть діда, можливо, вплинула на вибір релігії ханом. Хан Гаюк у 1247 р. вже теж збирався охреститися. Він тримав біля свого шатра чимало руських священиків і дозволяв їм справляти службу у часовні.[18]

У 1261 році при хані Берке була створена Сарайська православна єпископія.[19] Першим її духовним зверхником став Митрофан, який також називався переяславським єпископом. Те, що його поставив у Сараї київський митрополит Кирило, свідчило про явний успіх руського православ’я. Адже регулярні поїздки в XIII столітті з подібною метою католицьких місіонерів в Золоту Орду не досягли бажаного успіху.

Руська православна церква завдяки власній єпископії в Сараї невдовзі добивається від ханських правителів ряд важливих привілеїв, які ставлять її у вигідніше становище, ніж підкорених князів. За християнськими ярликами церковнослужбовці були звільнені від усіх податків. У 1267 році у ярлику митрополиту Кирилу хан Менгу–Тимур наказував щиро молитися за нього Богові. За це від духовенства «не надобе им дань, и тамга,33 ни ям;34 ни подводы, ни война, ни корм».[20] Зневажники християнської віри мали каратися смертю.

Як бачимо, загарбницький режим, забезпечуючи своє панування, немовби прислухався до слів Михайла Всеволодовича («Тобі, царю (Батию — авт.), кланяюсь, тому що Бог доручив тобі царювати на цьому світі, а тому, чому наказуєш вклонитися, — не вклонюсь»).[21]

Влада від Бога. Ця християнська істина не суперечила військовій та окупаційній доктрині монголо–татар, і вони, відкинувши спроби духовного насаджування власної язичницької віри, пішли на компроміс з недавно ворожою для них церквою, яка була часто головним організатором опору міст Русі. Слід зазначити, що потреба у такому союзі влади та руської церковної ієрархії надто зросла після того, як у 1253—1254 роках римський папа розіслав булли — особливо важливі грамоти — християнам, духовним особам Богемії, Моравії, Сербії, Померанії, Естонії та Прусії з закликом проповідувати хрестовий похід на татар.[22]

Звинувачення руської православної церкви у продажництві, переході на службу окупантам далеко не правомірні. Духовна влада в умовах загарбання Русі, ліквідації попередніх форм управління у ній зберегла автономні церковні інституції і стала для вцілілої людності єдиною міцною опорою, яка оберігала народ від втрати своєї самобутності, всіляко полегшувала його існування. Катастрофа, яку пережили люди з приходом монголо–татар, не могла не призвести до песимістичних настроїв та занепадницького відступництва від всіх духовних святинь попереднього укладу життя. Русичі у більшості своїй, однак, не розчинились в Орді, як чимало інших підкорених народів, їхня духовна відособленість відіграла помітну роль у подальшому відродженні сил опору поневолювачам.

У житії про убієння Михайла Чернігівського знаходимо зрозуміло–втішливе церковне пояснення подій середини XIII століття для сучасників. Вони, за думкою літописця, спричинені «гневом Божіим, за умноженіе грехов наших; якоже при Нои и яко при Лоте казнь Божія на землю нахождааше, такоже и в последняя времяна сія наведе Бог рукою своею на землю христіаньскую, по пророчьству древних Пророк, якоже рече: аще ли хощете, послушаете мене, оружіе вы пояст; и сем всем минувшим, взиде гнев Божий на вся живущая на земль, якоже рече: аще хощете, да поживете в правде, аще ли не хощете, то един вас поженет 1000, а два двигнета тму».[24]