НА цій трагедії не слід спекулювати,
Людське це горе виставляти напоказ.
А треба мовчки шанувати, й пам’ятати,
Чемно і уклінно, без прикрас…
Усім нам треба добре зрозуміти,
Що коїлось тоді у ті роки. –
Як можна з каменем на серці, поруч жити,
Вищати вголос, чи мовчати, навпаки?..
ГОЛОДОМОР!.. – Страшне і чорне слово.
Та пам’ять тих років не згине у віках:
Скорботний дзвонів дзвін, в якому тане мова, -
Нема вже більше слів, і сил нема в руках.
НЕМА, нема, нема, - де хліба взяти?..
Родюча скрізь земля, та всюди недорід. -
А може слід було, навколішки всім стати,
І Хрест Святий на груди, покласти було слід?
Вклонитись до землі, по гордість приховати,
Нечисту думку вголос, нікому не казать.
Селянський дух, життя, навкруг не плюндрувати,
І матір Землю рідну, всім серцем вшанувать?..
І день, і ніч у полі,
Коли ідуть жнива.
У хлібороба долі,
Іншої нема!..
ХЛІБОРОБ наш батечко, у сімнадцятому році,
Тільки як з «германської» додому вже прийшов,
Зразу став із бідними на червонім боці,
Гвинтівку «трьохленійочку», узяв у руки знов.
Обіцяв селянину земельки рідній, досхочу,
Самий найчервоніший, Ленін-більшовик!
Хтось вже був у захваті, а хто був у розпачі,
І здійнявся навкруги, несамовитий крик:
«Чернь ви низько роджена!.. – паничі вищали,
… Рівенства плебеї, вам ще подавай!..
Ви на землю нашу, роти пороззявляли,
Буде вам на цвинтарі, по два метри, вкрай!..»
А ЧИЯ вона земелька?.. - Бог один і знає:
Того панича, який тільки їсть і п’є?..
Чи того, хто її зранку, й до зорі кохає,
