Дощовий світанок - [2]

         Укладаючи всі сили, у життя своє?

         Хто із самого дитинства ріс у чистім полі,

         Із духмяним вітерцем, із дощем вночі,

         Хто без неї, як без серця, без душі, без волі, -

         Чи зможете це відібрати, ляхи-паничі?..

         ЗЕМЛЯ дечавіла, поки з панами бились,

         Хто її родючу, рідну, голубити міг?

         Над дикими могилами, чорні круки вились,

         Багато хто за правду, в неї рідну ліг.

         … Хто знає правду тую, яка усіх з утішила б,

         Щоб кожен ц нею згодився, й сусіда зрозумів?

         Щоб життя наше, людське, - покращала, поліпшила,

         Без ненависті й заздрощів, кожен поруч жив?..

         УРА, ура, ура, - і руки зголоднілі,

         До плуга прикипіли, що землю обробляв.

         Втерши рукавом, чоло своє спітніле,

         Хлібороб наш, батечко, до землі припав.

         Недоспавши ніченьку, не доїв сніданку,

         Їде в поле батечко, щоб вкинути зерно,

         У земельку теплу ту, зігріту сонцем зранку,

         Мозолястій долонею, щоб росло воно.

         І ДНЯМИ, і ночами, у хвилюванні, ждучи,

         З поглядами вгору, дощика чекав.

         У великих радощах, під дощем ідучим,

         Дивлячись на ниву, він пісень співав:

         Про її кохану ту, рясно потом вмиту,

         Про здобуте у боях, право на її,

         Про селянську душу, як на вітру відкриту,

         І щасливу долю, на своїй землі!

         СИНА свого первістка, у полі ти роджала.

         Була пора спекотна, - саме були жнива.

         Пуповину синові сама перев’язала,

         І йому пелюшками була м’яка трава.

         Ті дитячі ніженьки… Свої перші кроки,

         По ріллі, за плугом батьківським робив.

         Запам’ятав на все життя свої дитячі роки,

         І холодний смак роси, що по ранку пив.

         Добре все, і гарно як, - ген, душа радіє!

         Навкруги своя земля, і вона бере.

         Доглядати вже її, він, хазяїн, вміє,

         І тепер її родючу, ніхто не відбере…

         НА ТОЙ час у селах багато було різного:

         Хто до кривавих мозолів, землю голубив.

         А хто із самого ранку, до вечора пізнього,

         Блукаючи по вулицях, лише чоботи бив.

         За землю, з паничами селяни з честю билися,

         З зірками на будьонівках верталися в село.

         Хто із жадністю до неї, до землі вчепилися,

         А у кого і любові, до неї, не було.

         Поділилося село: є бідні, є багаті… -

         За яку ж тоді ідею, проливали кров?

         Ви ж усі тоді хотіли, щоб був хліб у хаті,

         Чому тепер «собачитеся», люди добрі, знов?

         Голитьба, злидота, - ходять, поглядають.

         У шкіряних картузах, та штанах в дірках.

         Усе пісень революційніх, під прапором співають.

         І сидять по лавкам й курять, у агиткутках…

***

         КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ… Гвинтівка у долонях.

         У вагон мішками, золоте зерно.

         Зціплені вуста, кров бушує в скронях:

         «Оговтайтеся люди, наше є воно!..»

         Колективізація… Вигребли все з хати.

         І коней, корови, - забрали гультяї.

         Хлібороба-батечка погнали десь солдати,

         У краї холоднії, північніі краї…

         З ПРАПОРАМИ ходять по вулицях та хатах.

         Останнє вигрібають, бо десь «план горить».

         Сина, - комсомольця, так благає мати:

         «Не ганьбись перед людьми, тобі з ними жить!..

         Ти чому таке неслушне, виросло, небого,

         Чи не вчила я тебе, поважати всіх?..

         Ти не до людей лицем, ні з чемністю до Бога,

         Приклад лише і береш, з гультяїв отих!..»

         ТА ХЛОПЧИНА-яструбок, добре справу знає, -

         Бо на обрії колгоспнім щастя майорить.

         Там на ниві золотій, зерно достигає,

         І захоплений селянин, за трактором сидить.

         Там усміхнені обличчя, пісня лине всюди,

         І село квітуче там, наче рай земний!

         Бо заможні у колгоспі, і щасливі люди… -

         Наче сон казковий, яскраво-золотий!..

         «… ЧИМ ЖЕ годуватиму, я вас дітки взимку?..» -

         На руках немовля, сльози на очах.

         Примовляла матінка підліткові-синку…-

         А у розбите серденько закрадався страх.

         Двір пустий, у хаті голо, у сараї, - тиша.

         Все забрала у колгосп сільська біднота.

         Лише шкребеться на горищі зголодніла миша… -

         А на серці важкий камінь, в душі, - пустота.

         СИН-підліток пригорнувся, маму пожаліти,

         Підняв очі догори, гірко так зітхнув.

         «… Як же будемо з тобою, далі, милий жити?..» -

         Шепотіла, але так, щоб і син не чув.

         Донечка притихла, і вже не кричала.

         Бо не мала, бідна, своїх сил кричати.

         З горя, від наруги, - молоко пропало:

         «Нічим мені крихітко, тебе годувати!..»

ПІСНЯ – ПЛАЧ

         «МИЛИЙ наш ти, батечко, як міг ти нас лишити?..

         Чому ж ти так не захотів, і нас з собою взяти?..

         Не можу я дивитися, як гинуть наші діти,

         Лише можу з ними поруч, з голоду вмирати…

         Чому ж це, милий батечко, світ такий немилий?

         За працю зранку до ночі, нас так катувати?..