Дощовий світанок - [3]

         Чому отії гультяї, нас усього лишили?

         І покинули ні з чим, у зиму помирати!..

         І де та правда, за яку ти з паничами бився?

         Де та обіцяна земля, та воля на її?..

         Чому в очах моїх щасливих, білий світ закрився?

         Та де голівонька твоя, і ніженьки твої?..»

         … ОН їх, скільки ворогів розвелося всюди:

         У містах, - «врєдітєлі», на селі, - «куркуль»!

         Та гуляє біднота, і гуляють люди, -

         На «ворогів» народу, - у нас досталь куль!

         Допоможемо селу, колгоспи утворити,

         Як же їм не розуміти, тих речей простих?

         Ми навчимо у селі, їх, як треба жити,

         І як землю обробляти у колгоспах тих!

         Так і поїхали творити із тих міст у села,

         Ті, хто гадки і не мав, що таке земля?

         І такого натворили, до того привели,

         Що не можу пояснити, люди добрі, я!

         КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ… Усе до купи знесли.

         Тут тобі и меблі, і з сундуків сукно.

         Щоб ділити порівно, між усіма чесно, -

         А чи думали вони, що чуже воно?..

         Їдуть у вагонах, сидять у казематах,

         Ті, хто скарб той наживав, - «Сіль» землі. І кров…

         Прижимала до грудей, свого сина, мати:

         «Ми повернемось додому, скоро синку, знов!..»

***

         А КОЛГОСПНИЧКИ гуляють, на гармошці грають,

         М’яса досталь, треба їсти, бо худоба мре…

         Усю зігнали в купу, чим годувать, - не знають?

         Навіщо думати про це, - хай їх біс бере!..

         Якось зиму пережили. Ось, весна на дворі.

         Ти пройдися тим селом, подивись навкруг?

         Он, хати стоять обдерті, вікна биті, голі,

          І люди ледве ходять, - бо голодні, друг!

         Якось зиму пережили, вспіли щось сховати.

         Та і їли похапцем, щоб ніхто не знав,

         Те, що у колгосп, не вспіли забрати…

         Наче, нажите руками, а думка, - наче вкрав!

         ЦІ КОЛГОСПНІЇ лани треба засівати.

         Бо земля-земелька, не буде чекати.

         «Будемо орати, й сіяти, та пісень співати,

         Будемо нове життя, гуртом будувати!..»

         Таке спекотне сонечко, дощик, - ні краплини.

         І земля у полі, - наче сирота.

         Не дають врожаю, вкинуті зернини,

         Та гуляє по селі колгоспна біднота.

         ОТ І ВІДГУЛЯЛИ, - немає врожаю,

         А з тим, що уродило, творять казна-що?

         Грузять на підводи, кудись забирають.

         Дуже їсти хочеться, - та немає що.

         По селу з солдатами ходять активісти,

         Вони добре знають: де, хто, що сховав?

         Вигрібають із комори до зернини, чисто,

         Колективізація, - щоб ти, друже, знав!

         І старенька мати, яструбка-хлопчини,

         Сидить на призьбі, з горя, сльози витирає:

         «Що ти, в біса робиш, нерозумний сину?..» -

         Дивлячись, як у сусідів, хліб той відбирає.

         МЕТЕ і виє. Розгулялась навкруг хуртовина,

         Новий Рік на дворі скоро, - а радість ваша де?

         Он, хтось тягне сані, на них домовина,

         З небіжчиком на цвинтар, хитаючись бреде.

         Їх вже немало з голоду, померлих поховали.

         Та скоро, мабуть прийде, ота остання мить…

         Поки були сили, - шану віддавали,

         Та дуже їх багато під лавками лежить.

         ТАК, дуже їх багато, померлих з голодухи:

         Старий, малий, - усяких, смерть разом забирає.

         Тут і мужик трудяга, й колгоспник відчайдухий,

         Усім їм хліб потрібний, а його, - немає.

         Вивезли ще з осені, вагони загружали,

         Країна хоче їсти!.. – Стій, а вони є хто?..

         Тоді ще були сили, тоді пісень співали,

         І шматували тим колгоспом, рідне те село…

         НА ВЕСЬ світ кричали, в газетах писали,

         Індустріалізація, по країні йде!

         Усі під комунізм фундамент будували,

         Як така вже справа селянина мине?

         Тільки хто спитав, того хлібороба:

         Як же воно краще буде для землі?.. –

         Владу дали тим, хто на ній не робе,

         От і сплюндрували, споганили її.

         УСКРІЗЬ зневага стала до старшого, до ближнього,

         Ворогують між собою, навіть батько, й син.

         І промовити уголос страшно слова лишнього,

         Розбив серця людські геть, непорозумінь тих клин…

         Де зневага до людей, наруга над землею,

         Там духовність від тіла, відірвана геть!..

         Та не може тіло жити без душі, без неї, -.

         Бо загине красота, і суспільству, - смерть!..

         ОСЬ, зима вже сходить, сонце пригріває,

         Снігові намети тануть від тепла.

         В небі птахи прилетілі, весело співають,

         І з’явились проліски, - бо прийшла весна!

         Вже не чути на селі вигуків щасливих,

         Не грає гармошка, діти не кричать.

         Та які в лихому горі, можуть бути співи?.. –

         Люди пухлі від голоду, по хатах лежать.

         СО сльозами на очах яструбок-хлопчина,

         Біля матері сидить, бо вона вмира.

         «Це ми самі винуваті!.. – журить матір сина, -

         … І відповідати нам, вже прийшла пора!..»

         Гірко плакав парубок, з голоду опухлий,