Злочинці з паралельного світу - 2 - [7]

Крук перелетів на стіл, став на краєчку і почав перебирати власне пір’я.

— І де ж тебе оце носило? — все ще сміючись, запитав Хроня.

І раптом крук сказав деренчливим голосом:

— Пляшкоїда пас, бо блаженна та людина, що завжди обачна!

Хроня так і завмер з відкритим ротом.

— Ні фіга собі! — підняв голову Рекс, що лежав біля дверей. — Він розмовляє!

— А що тут дивного? — спитав крук. — Ти теж розмовляєш!

— А чого ж ти мовчав до цих пір? — спитав хлопець.

— Бо є час мовчати і час говорити, — відповів крук.

— Ну то давай знайомитися, — сказав Хроня. — Ім’я у тебе є?

— Аякже, — поважно мовив крук. — У всіх круків, які прожили більше ста років, є ім’я.

— Сто років? — здивувався Рекс. — Кому це сто років? Тобі?

— Ні, мені у цьому році виповниться триста п’ять!

— Ну це вже ти гониш! — покрутив головою Рекс.

— Уста нерозумного тягнуть до сварки, а слова його кличуть до бійки, — ображено сказав крук.

— То як же тебе звати? — перевів розмову на інше Хроня.

— Гай, — все ще ображений крук переступив з ноги на ногу.

— Гай — це щось римське, чи що? — здивувався Хроня.

— І не слухав я голосу своїх учителів, і уха не схиляв до наставників… — крук, наче старий учитель, заходив по столу. — Гай — це наше родове ім’я. Ми, круки, з родини Гай-воронів. Ім’я завжди переходить до найстаршого в роду. Вже сто двадцять років я найстарший.

— Зрозуміло, — примирливо сказав Хроня. — А що ти там казав про пляшкоїда?

Але крук Гай сердито замовк, втягнув голову в плечі й заплющив очі, вдаючи, що хоче спати.

— Еге, — пошепки сказав Рекс, — триста років, звичайно, додають мудрості, але й здорово псують характер!

Хроня тихо захихотів, щоб не почув Гай.

* * *

Тепер вечорами Гай розповідав. Хроня з Рексом і навіть Джохар, якщо нікуди не йшов, слухали його оповіді годинами, не кліпаючи. Гай майже усі свої триста років прожив у старій дерев’яній церкві, яка недавно згоріла. Там згоріло і гніздо, в якому крук народився.

За своє життя Гай набачився всього. Були на його віку і війни, і мирні часи. Але найстрашніше, що він бачив, — це вибух на станції. Він бачив, як вивозили з Зони людей довгі колони автобусів. Як люди залишали у стійлах корів, що проводжали господарів сумними очима. Люди не вірили, що йдуть назавжди. Вони замикали хати і ховали ключі. Крук бачив — куди.

Люди пішли. Тільки крук Гай зі своїми родичами чорною зловісною хмарою кружляв над трупами загиблої худоби та лісових звірів.

Це були страшні оповіді, після яких хлопець, хоч як старався, довго не міг заснути.

Час ішов. Нога заживала. Хроня вже потроху міг кульгати по криївці. Він спитав Джохара, де саме їхня криївка, але той лише буркнув: «Під містом».

Рекс вибирався назовні тільки уночі. Найкраще було Гаю. Він виходив з криївки, коли хотів. Бо знайшов недалеко вузенький хід, протиснутися у який міг тільки він.

У Гая виявилася одна не дуже гарна звичка — тягнути до криївки блискучі речі: ланцюжки, кольорові скельця, поламані годинники та іншу всячину.

Джохар сміявся і казав, що це у всіх на старість з’являються такі заскоки.

Хроня пробував було боротися з цією звичкою. Він брав крука на кпини, взивав його сорокою. Та все даремно. Крук після кпинів втягував голову в плечі й цілими днями не розмовляв з друзями. А потім знову брався за старе. Що й казати, характер був у нього не з легких.

Якось після чергової перев’язки, складаючи бинти й мазі, Джохар сказав:

— Скора сможеш ухадит. Я виведу із Зони.

Хроня швидко глянув на Джохара і опустив голову.

— Я… я не піду із Зони, — тихо сказав він.

— Тебе нада ухадит.

— Чому?! Тому, що бандити хочуть мене спіймати!? Я їх не знаю, я їм нічого не зробив! — у розпачі майже викрикнув Хроня.

Джохар мовчав.

— Джохар, ти знаєш, тільки не хочеш казати! — з докором мовив Хроня. — Навіщо я їм? Га?

Джохар мовчав. А потім зітхнув і сказав:

— Ані детей продают.

У Хроні на голові заворушилось волосся.

— Я-ак продають? — ковтнув він слину. — Кому?

— За граница, — зло кинув Джохар.

Хроня замовк. Він чув розповіді пацанів, які завжди вважав вигадками. Буцімто до хлопців підходили гарно вдягнені дядечки, обіцяли нагодувати або дати грошей. Хлопці йшли з ними — і більше їх не бачили.

Хроня думав, що то пацани самі собі вигадують страшилки для розповідей уночі. Але Джохар вигадувати не буде.

— Що ж робити? — спитав хлопець. — Я не можу піти з Зони, поки…

— Что «поки»?..

— Поки не розшукаю…

— Каво?

Хроня витяг з-під ліжка заплічника, а з нього — целофановий пакет. Обережно розгорнув і подав Джохарові фотокартку, загнуту і поламану на кутиках.

На ній була весна. Компанія веселих молодих людей сиділа на лісовій галявині коло багаття і смажила шашлики. Джохар подивився на зворот — там у куточку було написано: вул. Леніна, 31/23, Прип’ять.

Джохар запитально глянув на Хроню, чекаючи пояснень.

— Це з моєї справи з дитбудинку. Я думав, що, може, на ній є мої батьки. Думав, знайду цю адресу, раптом там хтось живе, або ще щось залишилося… А коли ти там, ну, поселився, там щось було? Якісь речі, може, документи, га? — з надією запитав Хроня.

Джохар заперечливо похитав головою:

— Даже мебелі не било…

— А якщо я туди повернусь і все обдивлюся, пошукаю, може, я щось знайду?