Война на три буквы - [60]

— Призначили оце нам місцевих фельдшерок, — каже Сашко. — Значить, одна сліпа тебе дивиться...

— А друга глуха тебе слухає, — підхоплює Міша.

Голова сільради Студінки розповідає, як на зборах у голови рай-держадміністрації всі були проти масової роздачі повісток.

— Казали їм: ви можете прийняти по сто чоловіків за день — от і висилайте по сто повісток за раз.

Але військкомати вирішили нахрапом провести медогляд всіх селян за раз. Найгірше — повістки переважно роздавали у вихідні 19 та 20 липня — в цей час іще не було навіть указу президента про часткову мобілізацію. Тому всі й обурились.

У Калусько-Рожнятівському об’єднаному військкоматі усміхнений майор, який чомусь відмовився назватися, теж не визнає помилки. Думає, в кожному конкретному випадку винен кожен конкретний голова сільради.

У Студінці місцеві мешканці вважали, що «головиха не дала повістки своїм родичам», хоча сама Стасюк казала мені, що дала повістку і своєму синові, хоча той пожежник-рятувальник і має бути звільнений від служби.

— А у Брошневі? Там теж голова замішаний, — каже майор.

У військкоматі не визнають своєї помилки. Але надто вже одноманітно «замішані голови сільрад» по всьому регіону.

— А те, що кажуть, що протести зірвали нашу роботу, — неправда. Людям приходять повістки, люди проходять медкомісії.

Не визнавши публічно помилки, військкомати таки змінили тактику. І якщо раніше говорили про «розгоряння істерики» на Західній Україні, нині «істерика» вляглася так само швидко, як і розгорілась.

Військкомати пробували провести медогляди в один захід, зачепили цим усіх водночас — і миттєво спалахнули протести.

Тепер військкомати надсилають повістки потрохи тут і потрохи там. Протести й затихли.

Артем Чапай, Insider

1 серпня 2014

Чи злочин — залишатися живими?

У Запоріжжі триває суд над 41 українським військовослужбовцем 51-ї аеромобільної бригади. Їх звинувачують у дезертирстві. Наприкінці липня вони опинилися на території Росії, після чого росіяни повернули їх Україні.

Нині десантники перебувають у Запоріжжі у військовій частині А1978, яку в народі називають Уральськими казармами.

За версією влади, яку повідомило нам джерело в адміністрації президента, в 51-й бригаді був один слабодухий хлопець, який ходив у ближнє село випивати. Там його стали обробляти сепаратисти і пропонувати здатися в Росію. А він став підбурювати інших.

Версія хлопців не зводиться до «одного хлопця», а охоплює більше аспектів. Ми зустрілись із десантниками, їхніми родичами та адвокатами й спробували розібратися, що насправді сталося з десантниками 51-ї аеромобільної бригади. Зустріч відбувається в Уральських казармах.

Хоч усміхатися почали

Віктор Січкун сидить увесь ранок із дружиною. Волонтерки з Жіночої сотні посміюються з сором’язливості одруженої пари.

Солдати й волонтерки розмовляють передусім про медичні справи. Складають списки. У двох — закриті черепно-мозкові травми. В одного — потягнута зв’язка. Переважно ж солдати в задовільному фізичному стані. Поширені раніше чутки про контузії й опіки у полонених виявилися неправдою.

— Я би кардіограму зробив, суто для себе, — каже Віктор Січкун.

Його дружина розповідає, що у Січкуна ще в мирний час був передінфарктний стан.

— А як медкомісію пройшов?

— А не було медкомісії, — каже його дружина.

Солдати та їхні родички навперебій розповідають. Одному дали 3 години, щоб з обласного центру, де працював, приїхати у військкомат у райцентр. Іншому взагалі дали на збори 15 хвилин. Вони вже стояли на обліку як здорові — і їх, не оглянувши ще раз, відправили служити. Це була «перша хвиля» мобілізації. Всі призвані 9—11 квітня.

— Дениска, а тебе медицинская помощь не нужна? — питає Світлана Василюк із запорізької Жіночої сотні.

Денис Бебнев, який більшу частину часу сидить, дивлячись униз, вперше піднімає погляд і усміхається:

— Хіба що зуби полікувати. А так усе нормально.

— Ну хоть раз улыбнулся, — каже Василюк.

— Він у нас серйозний, — каже Юлія Бебнева, мати Дениса. — Голова сім’ї.

— Теперь они хоть улыбаться начали, — пізніше скаже мені пенсіонерка Валентина Коршенко з Жіночої сотні, також присутня на зустрічі. — Миша Холод, этот мальчик з красивыми глазами, помнишь? Видел, сейчас какой? А то был, как камешек. Вот так зажатый, — показує вона.

21-річний Михайло Холод — наймолодший, заляканий діями прокурорів, пробував тікати, але з ним зв’язався адвокат, і Михайло вчасно повернувся сам. Цей факт адвокат Тарас Дригайло в суді зміг обернути на користь Михайла і проти прокуратури.

Про те, що сталося з солдатами і як вони потрапили в полон, більше переповідають родички та волонтерки — солдати хіба що докидають окремі фрази й уточнюють. Керівництво заборонило говорити офіційно без дозволу Міноборони, а Міноборони дозволу так і не дало.

На основі розповідей із кімнати зустрічей та розповіді координатора адвокатів Олександра Гришина вдалося більш-менш відтворити версію хлопців і їхнього захисту того, що сталося під Свердловськом Луганської області наприкінці липня.

Пустили в «мішок» — і «мішок» закрили

— Все в Волновасі почалось, — вважає Юлія Бебнева, мама Дениса, який сидить поруч і дивиться вниз. — Вони там не повинні були бути. На той час призваних не мали пускати в «гарячі точки». Уявіть, як нашим хлопцям: ті, що загинули під Волновахою, раніше з ними в таборі в одних наметах жили.