Война на три буквы - [47]

— А вы уверены, что мы хотели в Россию? — отвечает та, чуть не плача. — Мы просто хотели нормальную зарплату, вот и все. Жить хотели лучше.

Местная жительница рассказывает мне, как набирала воду из бассейна и заряжала телефон от бензинового генератора, который поставили на улице. Ее знакомой, молодой девушке, при разрыве снаряда оторвало руку, а мать другой знакомой погибла.

— Зато все стали такие добрые и сплоченные! — с восторгом продолжает она. — Мы пекли пироги и разносили по домам, помогали друг другу. Никогда такого раньше не было. А сейчас мы просто рады оттого, что не стреляют и что ночью смогли наконец-то поспать.

Вместе со Славянском сепаратисты оставили и соседний Краматорск. Но ликования там нет.

На въезде в город — пустующие блокпосты с символикой «Донецкой народной республики». В самом городе — ни единой души и абсолютная тишина. Изредка над пустыми улицами разносится звук короткой автоматной очереди: где-то неподалеку еще идут перестрелки с партизанами. Люди затаились, осторожно выглядывают на улицу из окон. Они все еще чего-то ждут и боятся.

Теперь огромная территория — от Славянска до самых подступов к Горловке — превратилась в такой Сайлент-Хилл, где витают призраки звуков стрельбы и разрывающихся снарядов, призраки случайных смертей. Только с наступлением сумерек здесь уже не воет сирена.

Екатерина Сергацкова, Соltа

7 июля 2014

«Карателі» на шкільних автобусах

Що розумієш на горі Карачун

Гойдалка з упирями

— Мне кажется, в этих качелях не будет победителей и побежденных, — каже колишній військовий, який супроводжує нас у Харкові. — А качели будут, пока «те», наверху, торгуются.

«Качелями» ветеран називає розгойдування насильства: того дня з «Градів» з боку Росії знов обстріляли українських військових.

Мій співрозмовник, великий усміхнений чоловік, служив миротворцем в Іраку за 677 доларів на місяць. На 2003 рік це здавалось йому великими грошима. А до того воював «в Ичкерии. Было и такое». В деталі не вдається.

— В России осталось куча упырей от прошлых воен. Теперь у Путина есть возможность очистить от них Россию. Мда. За счет жизней украинских военных.

Саме бажанням «очиститись від упирів за чужий рахунок» цей ветеран і пояснює випадки, коли російські прикордонники, запустивши «ополченців» для ДНР і ЛНР з боку Росії, при відступі не запускають їх назад у Росію:

— Даже под белыми флагами шли. Все равно русские по ним стреляют. Им эти упыри самим ни к чему.

Більше не куля в лоб

Ми веземо в кілька військових частин бронежилети, якими не забезпечила солдат держава.

За Ізюмом на трасі нас притискає до узбіччя довгий кортеж, який їде назустріч. Сирени. Стаємо на узбіччі. Стоїмо кілька хвилин. Понад десяток машин включно з каретою «швидкої допомоги».

Потім виявиться: кортеж із маячками, який усіх притис до узбіччя, був Яценюка. Той, вочевидь, відмовився від філософії «куля в лоб — то куля в лоб».

Проїхавши всі КПП за Ізюмом, ми вдягали бронежилети в посадці біля бічної дороги, від страху забули про це й поїхали далі не трасою, а цією бічною дорогою. Кілометрів сто їхали не в той бік.

— Так і прямо до сепаратистів приїхать можна, — нервово хихотів водій Олександр, коли ми виявили помилку.

А потім Олександру подзвонили з дому з Демидова, й він опісля багато курив.

Того дня в Демидові ховали танкіста, який загинув від залпового вогню під Зеленопіллям. Ховали в цинковій труні. Труну чомусь не запаяли. Через це біля труни вилися мухи.

Літо. Спека

Коли ми заблукали, поїхали в бік бойовиків і під бронежилетами спітніли від страху — найбільше вражала краса довкола. Соняшники. Цілі поля соняшників.

+30° або більше. На в’їзді до Слов’янська — озеро, на березі та в воді повно народу. Це якраз неподалік великого закинутого блокпоста Гіркіна.

А на горі Карачун, домінуючій висоті над Слов’янськом і Краматорськом — ніякої тіні. Намети на голому плато. Пряме сонце. Кілька солдатів стоять у черзі в машину-лазню. Інші перуть у коритах білизну. Артилерія розташована по периметру.

Нині тут стоїть 11-й батальйон «Київська Русь». Частина людей — добровольці, частина — мобілізовані резервісти. Практично всі — з Києва й Київської області.

Різні бійці батальйону, незалежно одні від одних, надто близько до серця сприймають пропаганду російських ЗМІ, які обізвали батальйон «карателями».

24-літній Віталик з Іванкова перший заговорює про це, зі смішком:

— Обізвали нас так, ще як ми в «Десні» на навчаннях були. А ми що, колись когось карали? Голови комусь відрізали, чи що?

Віталик — доброволець. У нього дві вищі освіти. Пішов, бо «комусь треба». Дружини й дітей не має.

— А як буде мир, подумаю і про сім’ю.

Віталик показує мені повалену телевежу. Неподалік телевежі — розриті могили з дерев’яними дощечками. Тут ховали загиблих у бою за Карачун солдатів, коли не було можливості вивезти тіла. Тепер солдатів перепоховали.

Отруйні ягоди війни

З гори відкривається чудовий вид на Слов’янськ і Краматорськ. На горі Карачун розумієш: якби армія була карателями, то могла звідси хоч зрівняти обидва міста з землею. Обидва — як на долоні. Вночі, казали солдати, особливо гарно. Вночі вже знову все світиться.