Война на три буквы - [48]

— А з тих кущів, — Віталик показує вниз по схилу, — досі стріляють. І ходять усякі. Сигнальні ракети вічно спрацьовують. Особливо вночі.

— А зараз — це наші ходять отам між кущами? — я непокоюсь і відходжу від краю прірви.

— Зараз наші. Сапери. Тут стільки всякого...

Через кілька хвилин до Віталика підходить один із саперів і показує те, що має в руках:

— Если не знать, как собирать — можно остаться без того, чем собираешь. — Сапер гмукає: — Ядовитые ягоды войны.

Уявляєш, як дітям?

— А уявляєш, як дітям? Ми, як малі були, любили то на яблуню, то в малину залізти. А тут попробуй залізь кудись. Хто знає, де розтяжки? — каже чоловік із позивним Карась.

Карасю 34 роки, в цивільному житті охоронець. Із Василькова.

— Я хочу, щоб моя дитина не боялась вийти погуляти з друзями. А ти подивись, як тут.

Карась прийшов у військкомат добровольцем, але попросив, щоб його взяли як мобілізованого. Це, бодай теоретично, дає більші гарантії:

— Якщо, не дай бог... — Карась спльовує через плече, — то родині компенсація.

Карась, як і Віталик, заговорює про «карателів». Якщо Віталик казав мені, що жодного разу на блокпостах не чув поганого слова від місцевих — то Карась стверджує:

— Різні є люди. Хтось нормальний. Але приходять іноді на блокпост провокатори. Всякого наслухаєшся. Дуже образливі слова. Але навіть якщо тобі в обличчя плюнуть — ти не солдат, якщо піддався на провокацію. Ніколи — ніколи не можна навіть спрямовувати зброю в бік мирного населення.

Карась — далеко не єдиний тут — каже про «провокації сепаратистів», але справжнім ворогом вважає Росію.

В ті дні — тільки й розмов, що про «Гради» з боку російського кордону.

Сам подивись на цих «карателів»!

— Ніколи не думав, що свою молодість проведу на полігоні. Война, сама настояща война, — каже Дизель.

Дизелю 24 роки, він слюсар і токар з Трипілля. Дитині 2 роки 4 місяці. Дизеля призвали.

— Спершу казали: 45 днів. Але, судя по разговорах, нема ким нас замінити.

Дизель із Карасем, доповнюючи один одного, розповідають про забезпечення. Бронежилети, форма — є, але все не завдяки державі чи військкоматам, а через волонтерів і спонсорів. Через це форма, звісно, в усіх різна.

Зампотилу був схожий на героя вестерна, наприклад.

— Більше допомагають люди, а не держава, — каже Карась. — Волонтери. Тільки нада, щоб привозили індивідуально. А то... — він хмикає, — губиться.

Комусь бронежилет купили роботодавці. Комусь — місцева влада. Комусь — скидалися всім селом.

Але, на відміну від бронежилетів чи ось генераторів або приладів нічного бачення, військову техніку для батальйону спонсори й волонтери купити не можуть.

— Які «карателі»? Ти подивись на цих «карателів»! — іронізує Дизель. — У нас колгоспна техніка. Чи он, глянь: шкільні автобуси.

Справді, автобуси — як не шкільний, то службовий «пазик», машини — ГАЗони.

— Броні мало, — каже Дизель. — І то як не один, то інший заглохне. Чи закипить. Встидно дивитись. Сьогодні Яценюк приїжджав. Жалко, я не застав. Хотів йому поставити пару питань.

Як і Яценюк, ми не хотіли кулю в лоб, тож назад поїхали до настання пітьми.

Артем Чапай, Insider

18 липня 2014

20 июля появляется сообщение о том, что Игорь Стрелков сложил с себя обязанности «министра обороны» ДНР и уехал из Донецка. Его место занимает тренер из Федерации дзюдо Донецкой области, подполковник Владимир Кононов с позывным Царь.

Необитаемая «республика»

Что случилось с лидерами и идеологами ДНР во время антитеррористической операции

Вокруг Донецкой областной госадминистрации больше нет баррикад. Ни одной. Нет и сцены, с которой обычно представители «временного правительства» «Донецкой народной республики» вещали последние новости «сопротивления». Людей здесь тоже почти нет. От былой крепости осталось только пара палаток да несколько флагов с символикой «Новороссии» и «Русской православной армии».

На входе в администрацию сонные автоматчики проверяют у посетителей сумки. Само помещение ОГА пустует. Там, где раньше волонтеры ДНР нарезали бутерброды и громко зазывали парней с дубинками на чай, теперь тишина. На пятом этаже в холле стоит одинокая пальма, навевая на мысль о необитаемом острове. О том, что нога человека здесь еще недавно ступала, напоминает мусор. Пытаюсь найти «правительственных» чиновников, с которыми еще недавно общалась в этих стенах, но безуспешно — кабинеты заперты или пустуют.

В холле на втором этаже расположен медпункт, в нем сегодня тоже пусто, если не считать сидящего на подоконнике мужчину в шортах. Мужчина курит, стряхивая пепел прямо на пол. По соседству с медпунктом находится «отдел пропаганды и агитации». В маленькой комнате теплится жизнь. Заглядываю за картонные ящики и упаковки бумаги для принтера: полный парень с невыразительным лицом, по которому невозможно прочесть возраст, барабанит по клавиатуре. Похож на программиста. Встречаемся взглядами.

«Программиста» зовут Максим. Ему 35 лет, он убежденный сторонник ДНР. Начал работать на «республику» в отделе агитации и пропаганды сразу, как только была захвачена областная администрация. Теперь он один из главных авторов листовок и брошюр, словом, «теоретик революции».