Война на три буквы - [38]

Шрифт
Интервал


«Журналісти — це жирні зелені мухи»

Військовий патруль забрав мене в машину «за компанію» з солдатами. Командир патруля спершу думав вигнати мене, тоді передумав — забрав документи й посадив знов у машину. Я записав це в плюс нашій армії: справді, як це — не перевірити?

На КПП забрали фотоапарат і телефон. Теж логічно. Зав’язали очі й повели. Теж логічно: щоб не бачив, як розташований табір. Я сказав, де зупинився і якому з прес-секретарів дзвонив. Думаю, зараз перевірять і виведуть назад. В рюкзаку, який залишив для безпеки (щоб не думали, що там зброя) є додаткові посвідчення спілки журналістів та військовий квиток. Все так легко перевірити.

Чомусь місце, куди мене привели, серед знаючих називається «яма», хоча це було підвищення. Схоже, машина. І чую, що крім мене в ній є ще хтось. Дихає. Мене попередили:

— Не розмовляти, а то буде застосовано фізичну силу.

Коли мене вивели і вперше вдарили, я навіть не зрозумів.

— У меня гибнут ребята! — пояснив мені голос.

В наметі мені розв’язують очі. Навпроти — люди в масках, з автоматами, ножами. Починається допит. Дивна гра: з одного боку, не вірять, що я журналіст, і питають, хто мене завербував. З іншого — окремо б’ють за журналістику.

— Это журналисты виноваты, что гибнут мои ребята. Знаешь, как это происходит? Появляются идейные, как ты, и начинают раскачивать страну, — як потім виявиться, це про Майдан. — И журналисты. Если бы не журналисты, ничего этого бы не было. Это из-за тебя гибнут мои ребята.

Все звідкись знайомо: щоб виправдати жорстокість, тебе роблять особисто винним.

Це не все. Щоб виправдати її, людину треба дегуманізувати (за розумні слова мене теж окремо битимуть). Дегуманізувати — значить зробити «не-людиною».

— Знаешь, есть такая жирная зеленая муха. Говорят, она чует труп за сорок километров. И журналисты такие. У меня как только гибнут ребята, так сразу появляются журналисты. Ты сюда приехал делать имя на смерти моих ребят. Ты сначала сделай что-то для страны, а потом начинай писать.


Які закони?

В якийсь момент, лежачи на землі після того, як мене збили з ящика ударом берца в живіт, я таки запитав:

— Ви ж працюєте на українську державу. Тут що, закони не діють?

— Какие законы? Тут наших ребят убивают!

І водночас не залишає відчуття, що все відбувається за інструкціями. Просто це інструкції воєнного часу замість мирних законів. Просто нам не кажуть, що тут війна: її називають АТО.

Б’ють без садизму, дозовано і так, щоб нічого не зламати: по вухах, по животу, по вилицях, по шиї. Все інше — залякування. Лякають відрізанням вух, відрізанням сосків. Стріляють над вухом. Змушують за три секунди відповісти, «хто тебе завербував», із дулом пістолета в роті.

І ти все розповідаєш. Якби було що — розповів би все. І про ФСБ розповів би, і про ГРУ розповів би. Пройшлися по біографії, й виявилося: можливо, я працюю не на Росію, а на ЦРУ. Як-як називалась та книжка Едварда Саїда, яку ти переклав на західний грант? Ах, «Гуманізм і демократична критика»? Окремий удар за «гуманізм» і окремий за «демократичну».

Коли тобі приставляють до потилиці дуло автомата й питають, якої ти релігії, ти розумієш, що найгірше для країни сталося з нами за останні півроку. Знецінення людського життя. Якщо смерть Нігояна чи Вербицького викликала хвилі обурення, то тепер — одним більше, одним менше...

В якийсь момент тобі здається, що логічним продовженням буде справді застрелити тебе й вивезти на той бік: мовляв, це зробили сепаратисти. Після побоїв це навіть не страшно, скоріше образливо. І в голові тільки чубчик дворічного сина — і фраза «ні за х** собачий». Образливо навіть не за себе, а за рідних: тобі буде вже все одно, а їм — ні.


Спасибі, що армія

Дружина знайшла у мене в імейлі контакти всіх прес-секре-тарів і вийшла-таки на того, з яким спілкувався я. Поки мене погрожували «передати тепер десантникам», прес-секретар уже заспокоював дружину: «Не переживайте, він не в терористів, а в армії».

Бо вони все ж якось перевірили мене, хоча стверджували, що «ніхто мене не знає». Навіть у найгірші моменти я був радий, що це — армія. Можливо, працював стокгольмський синдром: я майже любив головного в масці, який мене допитував, у ті моменти, коли ми для перепочинку співали українські народні пісні. Можливо, я навіть в найгірші моменти розумів: тут дисципліна й рішення про мою долю прийматиме не виведений з рівноваги автоматник, а якийсь утомлений генерал. Я був радий і досі радий, що це була армія, а не якийсь самодіяльний загін.

Я підписав документ, що не маю претензій до дій службовців АТО. Й хоча я підписував його під дулом автомата — я справді не маю претензій до конкретних дій конкретних службовців.

Бо знову ж розумію: усе відбувалося за інструкціями, які нині діють замість закону. Просто ми, «цивільні салабони» (як мене назвали), не усвідомлюємо, наскільки війна відрізняється від миру — в тому числі для «мирного» населення. Навіть якщо цю війну називають АТО.

«Журналіст» — це все-таки привілейований статус. Мене було дуже легко перевірити. Мене відпустили через ніч. «Номер перший», який дихав у камері поруч, там уже довго. Я не знаю, хто він і за що він там: я боявся дізнатися зайве про іншу людину, щоб з мене не вибили цю інформацію. Знаю лише, що «номер перший» піднімав і тримав переді мною відро для сечі, щоб я торкнувся пальцями краю відра, щоб зміг влучити з зав’язаними очима і зв’язаними руками.


Рекомендуем почитать
Деды и прадеды

Роман Дмитрия Конаныхина «Деды и прадеды» открывает цикл книг о «крови, поте и слезах», надеждах, тяжёлом труде и счастье простых людей. Федеральная Горьковская литературная премия в номинации «Русская жизнь» за связь поколений и развитие традиций русского эпического романа (2016 г.)


Испорченная кровь

Роман «Испорченная кровь» — третья часть эпопеи Владимира Неффа об исторических судьбах чешской буржуазии. В романе, время действия которого датируется 1880–1890 годами, писатель подводит некоторые итоги пройденного его героями пути. Так, гибнет Недобыл — наиболее яркий представитель некогда могущественной чешской буржуазии. Переживает агонию и когда-то процветавшая фирма коммерсанта Борна. Кончает самоубийством старший сын этого видного «патриота» — Миша, ставший полицейским доносчиком и шпионом; в семье Борна, так же как и в семье Недобыла, ощутимо дает себя знать распад, вырождение.


На всю жизнь

Аннотация отсутствует Сборник рассказов о В.И. Ленине.


Апельсин потерянного солнца

Роман «Апельсин потерянного солнца» известного прозаика и профессионального журналиста Ашота Бегларяна не только о Великой Отечественной войне, в которой участвовал и, увы, пропал без вести дед автора по отцовской линии Сантур Джалалович Бегларян. Сам автор пережил три войны, развязанные в конце 20-го и начале 21-го веков против его родины — Нагорного Карабаха, борющегося за своё достойное место под солнцем. Ашот Бегларян с глубокой философичностью и тонким психологизмом размышляет над проблемами войны и мира в планетарном масштабе и, в частности, в неспокойном закавказском регионе.


Гамлет XVIII века

Сюжетная линия романа «Гамлет XVIII века» развивается вокруг таинственной смерти князя Радовича. Сын князя Денис, повзрослев, заподозрил, что соучастниками в убийстве отца могли быть мать и ее любовник, Действие развивается во времена правления Павла I, который увидел в молодом князе честную, благородную душу, поддержал его и взял на придворную службу.Книга представляет интерес для широкого круга читателей.


Северная столица

В 1977 году вышел в свет роман Льва Дугина «Лицей», в котором писатель воссоздал образ А. С. Пушкина в последний год его лицейской жизни. Роман «Северная столица» служит непосредственным продолжением «Лицея». Действие новой книги происходит в 1817 – 1820 годах, вплоть до южной ссылки поэта. Пушкин предстает перед нами в окружении многочисленных друзей, в круговороте общественной жизни России начала 20-х годов XIX века, в преддверии движения декабристов.