Война на три буквы - [36]

Один из журналистов спрашивает Ходаковского, зачем в таком случае представители ДНР атаковали армейское подразделение под Волновахой. Тот, не скрывая, говорит, что «есть внутренние сложности».

— Это не секрет. Тяжелые времена поднимают на поверхность не очень хороших людей. Криминально настроенные люди вооружаются, по-своему видят то, для чего берут в руки оружие. Из-за этого мы и подъехали на днях к зданию обладминистрации и решили эту задачу. Просто у нас другие идеалы. Нам прилепили клише террористов, — оправдывается Ходаковский. — Но вы видите нас, разве мы таковыми являемся?

Оглядываюсь вокруг. Десятки вооруженных до зубов людей отрабатывают движения с автоматами. Кто-то кидает в деревья ножи, повязанные георгиевской ленточкой.

Террористами, может быть, и нет, а боевиками — вполне.

По крайней мере, до тех пор, пока кто-нибудь из них не решит, например, взять нас в заложники.

— Мы же здесь не за себя боремся на самом деле, а за Россию, — говорит Ходаковский. — А ДНР... Лично для меня это вообще непонятное образование, я ему и не подчиняюсь особо. Но главное — бороться с врагом, а в составе чего — неважно.

Мамай вместе с товарищами-осетинами картинно прилег на траву, сорвал пучок травы и воткнул его в дуло автомата. Фотографы принимаются все это снимать.

— Только не снимай меня с сигаретой, а то мама думает, что я не курю! — говорит, улыбаясь, один из бойцов и добавляет серьезно: — Это не шутка. Старшие, правда, дома не одобряют.

Обстановка в лагере добродушная, насколько это возможно в таких условиях, и, в общем-то, не напряженная. Никого здесь особенно не беспокоит, что в любой момент на эту базу могут прилететь украинские истребители.

— Вы видели, какое у нас оборудование стоит? Мы их быстро порешаем, если что, — комментирует кто-то из бойцов. — А за наше местоположение мы не беспокоимся, это же временный лагерь. Постояли тут, потом в другое место уйдем.

Солнце постепенно уходит из зенита. Наш «пресс-тур» в тренировочный лагерь «Востока» заканчивается.

Напоследок один из журналистов спрашивает Ходаковского:

— То, что прошли выборы президента и теперь в Украине есть легитимная власть, вас не останавливает?

— Ну что же, — бодро отвечает командир, — поздравляю легитимную власть и могу пожелать Украине удачи. А мы, пожалуй, будем отдельно. Пусть делают тут карантинную зону, а мы как-нибудь сами разберемся.

Екатерина Сергацкова, «Украинская правда»

2 июня 2014

«Террористы» против «карателей»

Як я був «терористом»

Ізюмський район Харківської області

Непросто поснідати, коли ти в наручниках, а очі й верхня частина голови замотані непрозорим скотчем. Але треба, і то швидко. Ти не знаєш, скільки ще тебе триматимуть. Всю ніч не спав, бо думав, що буде далі. В футболці було холодно, наручники муляли, а між очима, праве вухо й під ребрами зліва боліло.

— Принесіть документи й техніку «номера два», — підслуховуєш і відчуваєш водночас надію, що нарешті розібрались, і жах, що повториться вчорашнє.

— Номер два! — вигукує вартовий, але ти не ворушишся: ти ж не повинен підслуховувати й знати, що ти — «номер два».

Тебе зводять по сходах під руку. Судячи з голосів, сподіваєшся, що цього разу все буде добре. Тебе суворо вичитують:

— Скажіть усім, із ким ви там спілкуєтесь, щоб у зону АТО так просто не їхали. Тільки з конкретною метою, тільки в конкретне місце.

Цим і займемося. Скажемо всім. Бо потім я дізнався, що не перший і не єдиний.

«Ми молимо Бога...»

Як виявилось потім, подібне стається і зі спеціалізованими військовими кореспондентами. Комусь не дають працювати, когось б’ють за підозрою в роботі на ворога: Аркадій Бабченко, який потрапив на яму приблизно в той же час, — лише один із них. І теж не перший.

Як співатиме мені контррозвідник у масці між побоями, «а на войне, как на войне». Тому що там війна — хоча в Києві не хочуть вживати це слово, користуючись евфемізмом АТО.

Я не збирався на війну: все одно не відрізню БТР від БМП. Мене цікавили виключно соціальні аспекти. Настрої, особливо настрої мирного населення. За деякі з записаних цитат я потім вигріб окремих звіздюлін. Як-от «ми молимо Бога, щоб Донбас вистояв».

Бо люди в Ізюмі думають «по-різному», як не раз прокоментують посадові особи: це так м’яко кажуть, що далеко не всі підтримують українську владу.

Сланцевий жах

43-літній Анатолій зі Слов’янського району повертається з заробітків з Москви і вранці не може проїхати через закрите КПП.

— Мне бы только добраться. И будем с женой думать, что делать дальше. Куда мне деваться? Брать детей, жену и снова все начинать с нуля.

У нього троє дітей. Він десять років тому переїхав під Свято-гірськ із Донецька через екологічні причини. Анатолій, як колишній екологічний активіст, вважає, що «Слов’янськ повстав» через плани видобувати поруч сланцевий газ:

— Правда, потом сюда действительно несколько российских диверсантов пробралось, — каже він. — Но сначала все было из-за сланцевого газа. Протестовать еще при Януковиче начали.

— А при чем тут нынешняя власть? — я не розумію його логіку.

— Так они ж сказали: нам российский газ не нужен. А если здесь начнут добычу — по Донцу пластмасса потечет вместо воды, — переконує мене він.