Война на три буквы - [31]

— Ты же не станешь садить картофель на асфальте, — пояснює Рибалко неспроможність сепаратистів закріпитись у Сватовому. — Нужен подготовленный грунт. А тут его не было. Если в других регионах ЛНР встречали, как освободителей, то тут они не встретили ликующей толпы.

Але не все так однозначно: по-перше, в’їзд перекривала Нацгвардія, по-друге, «референдум» у Сватовому таки пройшов — без дільниць. На тих таки лавочках, де ми зустрілись із Рибалком.

Рибалко тоді сказав міліціонерам не заважати людям, аби не провокувати їх, а лише попередити, що ті здійснюють правопорушення. Нині, коли в місті українська армія, організатори з КПУ заперечують свою керівну роль у цій події.

Наше тривале спілкування з мером Сватового закінчується, коли до Рибалка приходить «військовий» координатор проук-раїнської самооборони з дядьків із козацькими вусами. Координатор — Леонід Привалов, родом із Брянської області (Росія). Привалов скаржиться, що влада не хоче озброїти їхніх самооборонців справжньою зброєю:

— У нас под тысячу охотников. Но ведь с гладкостволом против «калашей» не попрешь.

А потім приїжджає чорним джипом під охороною автоматників Анатолій Науменко, голова ГУ МВС.

— Большой начальник, — сміється Рибалко. — Как по званию, так и...

Він показує руками розміри Науменка.

50 відтінків сірого

У Старобільську й особливо Сватовому нині складніше знайти й розговорити так званих проросійськи налаштованих людей. Не тому, що їх немає: кон’юнктура не та, в містах тепер українські силовики. Але люди налаштовані по-різному. Так, окрім людей, які голосували на лавочках за ЛНР, були сватовчани, які їздили голосувати на південь області.

У регіоні — просто райдуга з різних поглядів. Є україномовні люди, які проти сепаратизму, але не визнають українську владу. Жінки сперечаються:

— Людка каже: «Якщо ми прийдемо на вибори, тим самим ми признаємо цю власть». А я їй: «Так, а шо ти прєдлагаєш»?

Є ще більш парадоксальні погляди. 31-річний Влад, з яким ми розговорилися на вулиці, каже:

— Я за отделение от этой п**стической власти. Лучше бы в Россию вступить — а нет, так хоть автономия. Но слушай: хорошо, что сюда армию ввели. А то «ополчение» ЛНР — это уже перебор. Я сначала очень поддерживал: вот, люди борятся за свое. Но когда они начали грабить и убивать? Все началось, когда «калаши» раздали кому ни попадя. Так что пусть здесь украинская армия еще постоит.

У регіоні нині транспортний колапс. З одного боку, дедалі менше людей наважуються хоч кудись їхати, а з іншого — через це скорочується кількість маршруток і електричок. У підсумку й ті, хто таки хоче їхати, не можуть цього зробити.

Водій автобуса Харків—Сєверодонецьк:

— Сегодня Сватово конечная. Вчера была Кременная.

— А там, дальше — что?

— Война.

Худорлявий дід, який не може виїхати, матюкається через слово:

— Понаоб’являли «народних республік», а на народ їм начхать!

Дядько з козацькими вусами називає представників «Луганської народної республіки» яскравим словом, яке місцеві, котрі не люблять ЛНР, вживають щодо бойовиків:

— Шелупєнь.

На автостанціях збираються люди з усього регіону. Люди злі, навіть ті, хто зберігає почуття гумору. І починають лаяти «їх». А під час розмови виявляється, що погляди співрозмовників відрізняються на кілька відтінків сірого. Для когось погані «вони» — це нова українська влада, для когось — армія й міліція, для когось — ЛНР. Але як би не різнилися погляди співрозмовників, спільну мову завжди знайти можна:

— «Вони» там між собою ділять гроші та владу, а нам тут дістається.

У багатьох навіть немає конкретних поглядів, за кого вони чи проти кого. Все, що треба людям:

— Коли вони вже нарешті закончать? — кажуть, коли повз проїжджає колона військової техніки.

— Все, что я хочу, это чтобы мои дети не видели БТРов, когда идут в школу, — каже таксист, який начебто і проти української влади, але ще більше не любить ЛНР.

Проукраїнська жінка, член виборчої комісії з Новоайдарського району, каже подрузі:

— Я готова на колінах повзти до одних, а потом на колінах до других, щоб тільки вони прекратили.

Хлопець зі Стаханова розповідає, як другу добу добирається додому попутками, КамАЗами та пішки. Одного разу — з великими очима розповідає він — під Старобільськом проходив пішки через КПП «правосєків». На щастя, пронесло.

Через дві години, втиснувшись у єдину маршрутку за день, я опиняюсь у лігві цих «правосєків».

Шайтан-труба

Під Старобільськом у селі Половинкине — на трасі, що веде на підконтрольний ЛНР Луганськ — дислокується 24-й батальйон територіальної оборони в Луганській області. Це — не військова таємниця.

Але по приїзді в місто відразу починається конспірація: є «свої» таксисти й «не свої». З «не своїми» їхати не треба, хоч і так усе місто знає, де батальйон. Володимир Григоренко, координатор старобільського Євромайдану, організовує мені «свого» таксиста Андрія з золотими зубами, який наполягає, щоб я нічого йому не платив.

— Только пусть блымнет фарами, — попереджає Іван із батальйону. — И очень медленно едет.

На вході мене зустрічає чоловік у бандані, але я вже знаю його позивний, і мене проводять за барикади.