Война на три буквы - [29]

Порошенко заходить на сцену не ззаду, а йде крізь натовп, по-тискаючи руки. Його охороняють принаймні з десяток охоронців. Саме такий прийом 10 років тому використовували в кампанії «месії» Віктора Ющенка.

— Подивіться на себе, які ви красиві, — починає зі сцени Порошенко. Знову ідентично з Ющенком 2004 року.

Образу «месії», як у 2004-му, нині нема, але люди хочуть знайти хоч якусь надію. Жінка з вогняним волоссям дзвонить по мобільному, каже комусь: «Ось, послухай», — і простягає телефон у бік колонок.

Утім, масової ейфорії нема. Порошенко зриває овації лише раз, коли зачитує записку «від народу» про уманську міліцію — бандитів у погонах.

Кандидат починає з новин АТО на сході. Захоплюється патріотизмом жінок, які розігнали блокпост сепаратистів у Краматорську. Розповідає про «снайпера Петра, у якого нема патронів», і тут же обіцяє це виправити.

Як шокувати провінцію

А вже поміж іншим Порошенко представляє й інші пункти програми «Жити по-новому».

— Яка середня зарплатня в Умані? — питає кандидат.

Із натовпу звучать цифри:

— Тисяча! Тисяча триста!

— А знаєте, яка на «Рошені»?

Люди несміливо здогадуються:

— Три тисячі? Чотири?

Нарешті хтось найсміливіший кричить:

— П’ять!

Петро Олексійович шокує уманців:

— Сім тисяч гривень!

Мовляв, чому на «Рошені» таке можливо, а в Умані — ні? До речі, «після обрання» він обіцяє продати весь бізнес, «окрім 5 каналу».

Наприкінці кожного мітингу на сцену виходить дружина кандидата й матір чотирьох його дітей — мініатюрна Марина Порошенко. В Умані розчулені бабусі кричали їм «Гірко!», але Порошенко знітився: «Це ж не весілля». Й тільки обійняв дружину.

Після мітингу іноземні журналісти звіряють свої враження. Москвичка з «Франс-прес» вагається:

— Как-то не хватает в его речах... ммм... перца?

— Пороха, — підказують їй, але москвичка-іноземка не розуміє, чому українська перекладачка з Le Monde регоче.

Зовсім новий

Попри відсутність пороху, люди тягнуться до Порошенка, вважаючи його «новим». Це ключовий епітет, яке вживають практично всі, кого я питаю.

— Якось довіряю йому. А там час покаже. А Тимошенко себе вже показала, — каже 73-річний Василь Михайлович.

48-річний Микола, який чекав на Порошенка з пропозиціями, бо «особисто його знає»:

— Порошенка ж визнають у світі. Правда ж? Єдине, що я хочу в нього запитати: чого така слаба у нього команда?

— Порошенко — единственный достойный кресла президента, — дуже чітко висловлює думки 27-літній Влад. — Он много сделал для Майдана и для Украины. А Тимошенко — ни в коем случае. Это — тот же Янукович. Та же власть.

Але з Владом проблемка. Влад сидить із десятком хлопців у затінку ялини за квартал від мітингу в Черкасах, поряд з автобусами, якими привезли прапороносців. Влад схожий на десятника прапороносців.

— Хлопці, ви звідки? — питаю у рядового.

— З Черкас. А ви думали — «тітушки»? Та нас всігда автобус з роботи розвозить. А оце всі разом захотіли подивиться на мітінг.

Тим часом на мітинг дивляться й батьки з дитячого майданчика через дорогу, і випадкові перехожі, які не визначилися.

— Ти за кого будеш? — питає один молодий перехожий іншого. Той непристойним жестом показує, що йому байдуже, й товариш лізе до нього обійматися на знак солідарності.

Артем Чапай, Insider 22 травня 2014

25 мая в Украине прошли внеочередные выборы президента. В отдельных районах Донецкой и Луганской областей избирательные участки не открылись в целях безопасности. На выборах с 54,70% победил Петр Порошенко.

Життя на кордоні війни і миру

І це ще не все

— Поїзд через Сватове не йде, — одного за одним ошелешує пасажирів провідниця вагону.

— А чого?

— Ви шо, з Луни свалилися? Там война!

— Я ж позавчора їхав! — обурюється літній чоловік.

— Так то було позавчора!

Того дня стріляли в Рубіжному й Лисичанську, й поїзд № 126 Київ—Луганськ перенаправили через Лозову. Тим, хто не дістанеться своїх зупинок, провідниця від імені «Укрзалізниці» пропонує «робіть, шо хочете», й усі вирішують зійти в Харкові.

— Харашо хоть так ходимо, — бурчить провідниця. — А то ж ми можемо забастовать. Чого ми должни под пулями їздити?

57-річна тьотя Люба їде у Троїцький район. Повинна була, як і я, зійти у Сватовому. До нас приєднується студент Ярослав. Ми вирішуємо ночувати на вокзалі в Харкові разом.

— Самій дуже страшно. Щас таке врем’я!

У мене стискається серце. Пізніше виявляється, що вона боїться злодіїв. Тьотя Люба — сварлива, кремезна, коротко стрижена сива селянка — розповідає, як по селу їздить армія, а все село ходить годувати «голих-босих-голодних дітей».

— Через «них» танки в селі, а тепер через «них» і доїхать до села не можеш. От собачі душі! — тьотя Люба не уточнює, кого «них», це стане зрозуміло лише потім. — Паддддлюки. І це ще не все!

— Що ще? — знову завмираю.

— Дві неділі нема дощу!

Великий город

— Сватове тепер стало великий город, — іронізувала тьотя Люба.

Містечко нині — адміністративний центр області: сюди переїхала в. о. губернатора, сюди перевели й ГУ МВС у Луганській області, попередньо кинувши дезу про переведення у Старобільск.

Ми з тьотьою Любою та студентом Ярославом уже налаштувалися ночувати на харківському вокзалі, але дивом опівночі знаходимо попутку.