Война на три буквы - [32]
Батальйон не має брендової назви типу «Донбас» чи «Азов», лише номер. Можливо, тому, що підпорядкований не МВС, а Міноборони. На моє запитання, як же без бренда, Іван поважно відповідає:
— Потому что мы выполняем свои задания, нам пиар ни к чему.
(Наступного ж дня після нашої розмови 24-й батальон вигадає собі назву «Айдар», а згодом стане одним із найбільш відомих.)
24-й батальйон дисклокується в колишньому ковбасному цеху. Дуже мальовниче місце. Не менш мальовничі — самі військовослужбовці. Батальйон складається наполовину з мешканців Луганської області, наполовину — з людей з інших областей, але практично всі — євромайданівці. Луганчани — давні активісти відомих громадських організацій. Просять змінити імена, бо в багатьох на півдні Луганщини залишилися сім’ї. Бояться, щоб не вирахували.
— А «правосека» у нас нет ни одного, — сміється хлопець у тель-няшці з «калашем» через плече. — «Правый сектор» разлагается изнутри из-за аморального поведения.
На більшість запитань відповідає лише комбат, підполковник Сергій Петрович Мельничук, якого тут називають Петрович. Батальйон почали формувати, як партизан, — в лісах. Більшість становлять мобілізовані Міністерством оборони добровольці. Попри босяцький вигляд, усі вони є офіційно військовослужбовцями. (Ця заява Мельничука потім виявиться неправдою: багато «айдарівців» ніяк не оформлені й станом на початок 2015-го. — Авт.)
Після інтерв’ю та екскурсії по території мене годують юшкою в казармах.
— Говорят, голодные мы. А кормят хорошо, — каже луганчанин Коля, якому вже за сорок. — И оружие есть. Ты ж сам видел. У меня даже шайтан-труба лежит, — так він називає ручний зенітний комплекс.
— «Голі-босі», говорят, — згадав я тьотю Любу.
— Босі, это да. В своем ходим.
Коля, колишній помічник депутата Олега Ляшка, просив іще переказати:
— Напиши, Ляшко — п***с. Обещал нам бронежилеты и про***зделся.
В якийсь момент спрацювала одна з «розтяжок» навколо території — зі свистом і вибухом у повітря злетіла світлошумова граната. Іван зразу хапає бронежилет, вибігає. Потім усі заметушилися: граната підпалила смугу сухої трави. Бійці сперечаються: одні кажуть, треба гасити, інші — само згасне. Зрештою, таки погасили.
Усе це нагадує партизанську армію Ковпака, плюс мобільні телефони й мобільний інтернет.
Я був у батальйоні ввечері. Всі були тверезі, всі слухали накази Мельничука та командирів взводів. Комвзводу просив дозволу вийти по продукти.
— А ты послушаешь, что о нас местные говорят, — проводжає мене Іван.
Г**но на цідилці
Як і належить партизанам, у 24-го батальйону — непрості стосунки з місцевими. І це, вважайте, на відміну від Ковпака чи УПА, вони не змушують нікого ні розселяти їх, ані годувати. Лише їздять у місто по продукти й виконують завдання.
— Ходили тут по селу з автоматами, — жаліється бабуся в По-ловинковому. — А у нас діти в школу ходять.
— Ходять зі зброєю, а хто вони такі? Свої? Не свої? — жаліється дівчина на автобусній зупинці.
— Та это армия наша, которая нас бережет, — саркастично каже хлопець на «Жигулях», який підвозить мене через КПП. У хлопця на дзеркалі — велика георгіївська стрічка. Демонстративно. Він каже, що у Старобільську всі — за Росію. — Иногда бережет, а иногда сама и стреляет.
Весь Старобільськ насторожений через кілька випадків, що сталися за день до мого приїзду. Центральні ЗМІ показали події тут як «стрілянину з боку сепаратистів», через що у Старобільську навіть проукраїнські городяни тепер не вірять центральним ЗМІ.
З показів свідків з усіх сторін: кількадесят умовно проросій-ських старобільців заблокували військову техніку (два КамАЗи). Кількадесят умовно проукраїнських — різниця між ними в кілька градацій сірого — пробували вмовити своїх кумів-сватів-знайомих попуститись. І тут приїхали «партизани» з Половинкиного, заарештували чотирьох найактивніших «сепаратистів». Підполковник Мельничук організував у ковбасному цеху імпровізовану гауптвахту. Гірше те, що під час стрілянини бійці Мельничука поранили одного з місцевих «сепаратистів» у ногу. Вони самі ж потім занесли його в карету «швидкої допомоги».
— Це махновщина! — каже мені умовно проросійський таксист Влад, який був свідком. — Чому в піонертаборі стоїть нормальна армія і проти неї слова ніхто не скаже?
Того таки вечора стався ще один випадок: на блокпосту чи то через непорозуміння, чи через страх водій машини, місцевий циган, почав тікати — йому вслід зарядили чергою й поранили. Гірше, що з водієм була вагітна жінка. Її також поранили. В батальйоні стверджують, що до цього випадку вони не мають жодного стосунку, але місто вірить у протилежне.
Навіть координатор Євромайдану Володимир Григоренко, який повністю підтримує батальйон, каже:
— В умовах, що склалися, доречною буде передислокація батальйону.
Місцевим не подобається й сам босяцько-анархістський вигляд батальйону. Там ображаються: Міноборони не виділяє їм достатньо обмундирування.
Попри конфлікти з окремими батальйонами, місцеві — незалежно від політичних переконань і градацій сірого — побоюються відведення української армії.
— После выборов армию отведут, а мы тут уже враги ЛНР, — прогнозує мер Сватового.
Роман Дмитрия Конаныхина «Деды и прадеды» открывает цикл книг о «крови, поте и слезах», надеждах, тяжёлом труде и счастье простых людей. Федеральная Горьковская литературная премия в номинации «Русская жизнь» за связь поколений и развитие традиций русского эпического романа (2016 г.)
Роман «Испорченная кровь» — третья часть эпопеи Владимира Неффа об исторических судьбах чешской буржуазии. В романе, время действия которого датируется 1880–1890 годами, писатель подводит некоторые итоги пройденного его героями пути. Так, гибнет Недобыл — наиболее яркий представитель некогда могущественной чешской буржуазии. Переживает агонию и когда-то процветавшая фирма коммерсанта Борна. Кончает самоубийством старший сын этого видного «патриота» — Миша, ставший полицейским доносчиком и шпионом; в семье Борна, так же как и в семье Недобыла, ощутимо дает себя знать распад, вырождение.
Роман «Апельсин потерянного солнца» известного прозаика и профессионального журналиста Ашота Бегларяна не только о Великой Отечественной войне, в которой участвовал и, увы, пропал без вести дед автора по отцовской линии Сантур Джалалович Бегларян. Сам автор пережил три войны, развязанные в конце 20-го и начале 21-го веков против его родины — Нагорного Карабаха, борющегося за своё достойное место под солнцем. Ашот Бегларян с глубокой философичностью и тонким психологизмом размышляет над проблемами войны и мира в планетарном масштабе и, в частности, в неспокойном закавказском регионе.
Сюжетная линия романа «Гамлет XVIII века» развивается вокруг таинственной смерти князя Радовича. Сын князя Денис, повзрослев, заподозрил, что соучастниками в убийстве отца могли быть мать и ее любовник, Действие развивается во времена правления Павла I, который увидел в молодом князе честную, благородную душу, поддержал его и взял на придворную службу.Книга представляет интерес для широкого круга читателей.
В 1977 году вышел в свет роман Льва Дугина «Лицей», в котором писатель воссоздал образ А. С. Пушкина в последний год его лицейской жизни. Роман «Северная столица» служит непосредственным продолжением «Лицея». Действие новой книги происходит в 1817 – 1820 годах, вплоть до южной ссылки поэта. Пушкин предстает перед нами в окружении многочисленных друзей, в круговороте общественной жизни России начала 20-х годов XIX века, в преддверии движения декабристов.