Украина: государство или страна? - [61]
«Боже ж мій, — подумалось мені. — Чи варто було їхати з усього світу на цей форум, витрачати на нього мільйони гривень українських платників податків, щоб наплювати їм у душі». Але Бог з ним, із тим американсько-українським панком і йому подібними. «Горбатого, — як свідчить українське прислів’я, — могила виправить».
Звернення моє в даному разі не до заїжджого панка, котрий не хоче рахуватися з одвічною мудрістю, що в чужий монастир зі своїм статутом негоже пхатися. Звернення моє до Вас. Я сподівався, що у своєму виступі Ви, син фронтовика, заступитесь за честь батька і честь мільйонів українців, що брали участь у цьому смертельному двобої. Яке ж було моє здивування, коли я почув, що Ви повністю поділяєте сказане Аскольдом Лозинським. На довершення всього — Ви ще й нагородили його українським орденом. За які ж такі заслуги? Може, за те, що не дає консолідуватися українському народу?
У Львові Ви повторили все те, що Лозинський і Ви говорили в Києві. Пообіцяли остаточно звільнити Україну від тоталітарного минулого, реабілітувати воїнів УПА, на державному рівні проголосити голодомор 1932—1933 рр. актом геноциду проти українського народу, припинити дискусії щодо державного статусу російської мови, а також про європейську інтеграцію.
Таке враження, що Ви не повністю усвідомлюєте, на чолі якої країни стоїте. Адже це не тільки Галичина або Київ, це також і Слобожанщина, Донбас, Крим, на позицію жителів яких Ви чомусь зовсім не зважаєте. Вона ж, як відомо, не адекватна Вашій, яку Ви проголошуєте із високих амвонів. Ви переконані й говорите про це щоразу, ніби будь-яким дискусіям на означені вище теми поклали кінець президентські вибори 2004 р. Але в тому-то й справа, що не поклали. Майже половина українців у третьому нерегламентному турі підтримала іншого кандидата й іншу програму розвитку України. Парламентські вибори 2006 р. ще наочніше показали наявність у суспільстві альтернативного «оранжевому» бачення її майбутнього.
Отже, без широкого обговорення означених вище проблем, без досягнення у їх розв’язанні загальносуспільного порозуміння нам не обійтися. Це треба розуміти й не намагатися, на догоду одній частині України, зневажати думкою іншої. Нічого доброго з цього вийти не може.
Нерозуміння Вами і Вашим найближчим оточенням ролі Президента, як батька всього українського народу (я не вживаю тут милий Вашому серцю термін «нація», оскільки в Україні такої ще, на жаль, немає), засвідчили й святкування 150-річчя від дня народження І. Я. Франка. Великого всеукраїнця, постать європейського і світового рівня, Ви звели до пересічного галицького інтелектуала. Зібралися у Львові, роздали урядові нагороди винятково галичанам, і склалося таке враження, що решті України до цього регіонального дійства й діла немає. Я не знаю, чи є у нас постать рівна І. Я. Франку, але абсолютно переконаний, що святкування його ювілею мало бути загальнодержавним, з головною святковою відправою у Києві. Це вояки УПА могли марширувати у Львові, а шану генію нації потрібно було скласти насамперед у столиці України. І ордени при цьому можна було б вручити не лише галицьким достойникам, які напевно заслужили їх.
Колись, аналізуючи перебіг президентських виборів 2004 р., я висловив занепокоєння тим, що їх переможець може стати президентом лише половини України. На превеликий жаль, саме це ми фактично і маємо сьогодні. У Львові Ви привели приклад Іспанії, як гідний для наслідування у справі досягнення громадянського порозуміння. Забули тільки сказати, що це примирення відбулося на основі взаємного прощення, а не реваншу якоїсь частини суспільства над іншою. Вам і Вашим однодумцям необхідно зрозуміти, що шлях прокльонів не приведе до національної злагоди. Давайте взаємно визнаємо цінності один одного і припинимо ятрити старі рани.
Шановний, Вікторе Андрійовичу! Попереду у Вас ще довгий президентський шлях. Підніміться над своїми уподобаннями і, як Ви кажете, «догматами». Перейміться інтересами не частини, а всіх. Тільки у цьому разі Ви зможете увійти до історії України як її загальнонаціональний лідер.
З повагою,
Академік НАН України П. П. Толочко
Письмо 2. Опубликовано в еженедельнике «2000» 22.VI.2007 г.
Открытое письмо
Президенту Украины В. А. Ющенко
Глубокоуважаемый Виктор Андреевич!
13.06.2007 г. бегущая строка «5-го канала» украинского телевидения поведала о том, что Президент Украины одобряет создание в нашей стране музея советской оккупации. Поскольку канал этот называет себя честным, у меня нет оснований подвергать сомнению его информацию. Хотя очень не хочется в нее верить.
Полагаю, что глава страны не может проявлять столь поразительное политическое недомыслие. Хотя бы потому, что большая часть его сограждан не разделяет такого убеждения. А еще потому, что в оккупанты, наряду с Ю. Коцюбинским, Н. Щорсом, В. Боженко, А. Пархоменко, В. Чубарем, К. Ворошиловым, Г. Петровским, Н. Подгорным, Л. Брежневым и многими-многими соотечественниками, придется зачислить и собственного отца — А. Ющенко. Ведь он был директором школы, а следовательно — номенклатурой того же оккупационного советского режима. Да и себя, любимого, много лет состоявшего в Коммунистической партии, нельзя будет отмежевывать от статуса оккупанта.
Это первое в отечественной историографии исследование со столь широким хронологическим и тематическим охватом, базирующееся на комплексном анализе письменных и археологических источников. Перед читателем последовательно раскрываются страницы древней истории аваров, болгар, венгров, хазар, печенегов, половцев, монголо-татар — кочевых народов, противостоявших восточным славянам и Киевской Руси.Для широкого круга читателей.
В книге известного украинского археолога и историка П. П. Толочко рассказывается об исторической письменности Руси X–XIII вв. Это, по существу, первое специальное монографическое исследование, посвященное не одной какой-либо летописи или своду, а всему сохранившемуся до нашего времени наследию древнерусских хронистов. Автор имеет в этой области многочисленных предшественников, однако изучение русского летописания еще далеко не завершено. Оно содержит настолько большую и разнообразную историческую информацию, что долго еще будет источником творческих вдохновений и новых открытий.
В книге исследуются основные властные органы древнерусской государственности X–XIII вв.: князь, вече, дума, тысяцкий, воевода, посадник. Тема эта — одна из наиболее дискутируемых в отечественной историографии. Главный вопрос, на который историки пытались найти ответ, заключался в том, имели ли названные управленческие структуры институциональное содержание. Приходили к разноречивым суждениям, иногда вообще отрицающим государственный статус Древней Руси.Анализ имеющихся письменных источников позволил автору обосновать вывод, что власть в Древней Руси, будучи хорошо структурированной, определенно имела институциональный характер.
Предлагаемые читателям материалы представляют собой, с одной стороны, неостывшие мысли публициста — очевидца трагических украинских событий конца 2013–2014 гг., высказанные по горячим следам в киевском Еженедельнике «2000», с другой — размышления историка о месте Украины в глобализирующемся мире, представленные на Международных Лихачевских чтениях в Санкт-Петербурге.Из них следует вывод, сколь очевидный, столь и печальный. Глобализация, осуществляемая США и их союзниками будто бы в интересах свободы и демократии народов, в действительности преследует цель собственного мирового доминирования.
В издании публикуются тексты очерков, лекций, выступлений выдающегося украинского историка и археолога, академика Национальной академии наук Украины, иностранного члена Российской академии наук, Почетного доктора СПбГУП П. П. Толочко. Автор таких острополитических книг, как «Украина в оранжевом интерьере», «Украина в огне евроинтеграции», «Заблудшие», размышляет над наиболее злободневными проблемами украинской жизни суверенного периода. Данное исследование посвящено взаимоотношениям Украины и России, неожиданно ставшим остро конфронтационными.
Книга известного украинского археолога и историка академика П. П. Толочко, директора Института археологии, рассказывает в популярной форме и на высоком научном уровне о захватывающе интересных событиях жизни Киевской Руси, о дворцовых интригах и жестокой борьбе за власть, о предателях и мучениках, о том, в каких драматических обстоятельствах складывалась государственность Древней Руси. Для широкого круга читателей.
Опубликовано в журнале «Левая политика», № 10–11 .
"Литературная газета" общественно-политический еженедельник Главный редактор "Литературной газеты" Поляков Юрий Михайлович http://www.lgz.ru/.
«Почему я собираюсь записать сейчас свои воспоминания о покойном Леониде Николаевиче Андрееве? Есть ли у меня такие воспоминания, которые стоило бы сообщать?Работали ли мы вместе с ним над чем-нибудь? – Никогда. Часто мы встречались? – Нет, очень редко. Были у нас значительные разговоры? – Был один, но этот разговор очень мало касался обоих нас и имел окончание трагикомическое, а пожалуй, и просто водевильное, так что о нем не хочется вспоминать…».
Деятельность «общественников» широко освещается прессой, но о многих фактах, скрытых от глаз широких кругов или оставшихся в тени, рассказывается впервые. Например, за что Леонид Рошаль объявил войну Минздраву или как игорная мафия угрожала Карену Шахназарову и Александру Калягину? Зачем Николай Сванидзе, рискуя жизнью, вел переговоры с разъяренными омоновцами и как российские наблюдатели повлияли на выборы Президента Украины?Новое развитие в книге получили такие громкие дела, как конфликт в Южном Бутове, трагедия рядового Андрея Сычева, движение в защиту алтайского водителя Олега Щербинского и другие.
Курская магнитная аномалия — величайший железорудный бассейн планеты. Заинтересованное внимание читателей привлекают и по-своему драматическая история КМА, и бурный размах строительства гигантского промышленного комплекса в сердце Российской Федерации.Писатель Георгий Кублицкий рассказывает о многих сторонах жизни и быта горняцких городов, о гигантских карьерах, где работают машины, рожденные научно-технической революцией, о делах и героях рудного бассейна.
Свободные раздумья на избранную тему, сатирические гротески, лирические зарисовки — эссе Нарайана широко разнообразят каноны жанра. Почти во всех эссе проявляется характерная черта сатирического дарования писателя — остро подмечая несообразности и пороки нашего времени, он умеет легким смещением акцентов и утрировкой доводить их до полного абсурда.