Сильное имя Надежда! - [5]

Шрифт
Интервал

Поки що я була на двох війнах — в Іраку (2004–2005 рр.) та в Україні (2014–2015–? рр.). Якщо описувати все, то вийде роман Л. Толстого «Война и Мир», тільки в двохстах томах… Та хіба потрібно знати все? Є таке поняття — державна та військова таємниця. І в моїй атестаційній карточці офіцера написано, що зберігати її я вмію. Тому писати буду тільки про той бій, 17 червня 2014 року під Луганськом. Напишу так, як бачила, як думала і як відчувала…

06:10 ранку 17.06.2014. Сплю. Дзвінок від комбата: «Наших у гольф-клубі обстрілюють, підіймай начрозвідки!» Підіймаюся, дзвоню начрозвідки: «А? Що? Бля! Добре!..» Ясно, ще не прокинувся. Бужу сестру Віру, яка до мене напередодні на нашій машині приїхала. Я думала з нею повертатися в Київ, так як мені на службу, відпустка закінчувалася. Я до сестри: «Віра, заводь машину, бій почався!» Сестра підірвалася миттю і діяла швидко і точно, без зайвих запитань і паніки, як справжній солдат, хоч солдатом ніколи не була і зброю не любить. Вона — архітектор. Будує, а не руйнує. Бігаю, бужу розвідку. Хлопці прокидаються мляво… Фраза одного пристаркуватого горе-вояки мене взагалі вразила:

«А я ще кави не попив…» Ах же ж мать його! Він, блядь, ще кави не попив! Так! Ясно! Ну, начрозвідки, їбись зі своею розвідкою сам!.. Ми поїхали. Хапаю розгрузку, автомат. Ні бронежилета, ні каски я не носила — тільки заважає, а як помирати, то все одно не врятує.

Їдемо. Наближаємось до мосту в м. Щастя Луганської області. Там раніше був блокпост, підконтрольний «сепаратистам». Потім ЗСУ відбили і зайняли там оборону. Бачу перші наслідки бою: скрізь поранені, метушня, медики є, першу допомогу хлопці один одному надають, отже, мені тут робити нічого.

— Де бій?

— Далі по дорозі, гольф-клуб, під Луганськом.

Свого часу я об’їздила всі обласні центри і великі міста України, а Луганськ, як назло — єдине місто, в якому ще ніколи не була і дорогу не знаю. В сестри в машині, звичайно, є дорожні карти і атласи, але то довго гортати. Бачу, на підлозі в будинку, де колись був пост ДАІ, а зараз медпункт, валяються якісь роздруківки і склейки карт з аркушів формату А4. Хапаю. В машину. По дорозі вивчаю. Розумію, що ті карти належали сепаратистам. Вони їх кинули, коли втікали. На картах помітки і нанесені розташування їх блокпостів і місць дислокацій в м. Щастя, а також по дорозі на Луганськ. На картах вже застаріла інформація. Ситуація змінилась. Але головне — дорога на Луганськ є, і села позначені. Пізніше слідство буде доводити, що ці карти мої, як наводчика, помітки і записи зроблені моєю рукою, а графічна експертиза доведе, що це не так. В картах я нічого не писала, тільки дорогу дивилась. Поїхали далі. Під’їжджаємо до рубежу оборони. Швидко на око дивлюся розташування сил (так, щоб відразу й забути… якщо полон, то багато пам’ятати і не треба…). Аналізую ситуацію… Ну, чому бій спонтанний і безтолковий, зрозуміло. Що до того робили, що сепаратисти змогли так близько підійти, теж зрозуміло. Але зараз не про це. Попереду ще чути перестрілку.

— Наші в гольф-клубі ще є?

— Ні, всіх вивезли.

— А хто стріляє?

— Людей вперед послав.

— Бля!… Нахера?!…

Бій спонтанний, зустрічний. Операція не спланована. Централізованого командування немає. Самоуправство та й годі. Іноді так треба, бо командування чохлить довго. Але зараз душа відчуває, що не варто. Луганськ — велике місто. Міський бій — це не бій у полі… Нікому нічого не говорю. Приймаю рішення — йду забирати людей. Вірі наказую стояти на рубежі. Далі не сунутись. Йду пішки, наздоганяю 10–15 чоловік. «Хлопці! Куди ж ви лізете у воду, не знаючи броду! А як їх там 30?! І в засаді, і в обороні?! По співвідношенню один до трьох — оборона-наступ, сили вже дуже не рівні!» (насправді сепаратистів, як я пізніше дізналась, у засаді було 70!) «Давай назад! Спочатку розвідати треба!» — відвожу людей назад, на рубіж оборони. Пізніше комітет Російської Федерації заявив, що я вела бійців на Луганськ. Мені, напевне, як старшому лейтенанту, мало бути «легко» слухати такі бредні, але, крім мене, там ще шість полковників, підполковників, майорів і капітанів було. Радяться. Я стою, думаю, краєм вуха слухаю… Відправляють техніку. 2 БТРи чи 2 БМП — вже не пам’ятаю (різниця невелика), на повільній швидкості. Ну, добре хоч на повільній! Але чому наказ на простріл «зеленки» не дають? Підходить до мене майор:

— Ну, ты людей даешь на броню, или я танк просто так отправляю?!

— Танк?!? На броню?!? Це тобі що, БТР чи БМП, щоб на броні їздити?! У танка башта на всю платформу крутиться! Не дуже на броні танка наїздишся, та й не навоюєшся! Знесе баштою і пушкою до чорта!

І людей?! А вони в мене є, ті люди?!…

Але байдуже! На війні хто перший прийняв рішення і взяв на себе відповідальність, той і командир! Розумію весь парадокс і ідіотизм ситуації.

Даю саму дурну команду в своєму житті: «Полтава! 5 чоловік — на броню!» Чому Полтава? Цих хлопців я вже трохи знала. Вони були доросліші і хоч колись в армії служили. Решта —<…>

Из главы «Похищение»

… — Глаза завязать?

— Да, давай.

Надевают бандану «Самооборона Майдана», пересаживают в первую машину-внедорожник. Залезает туда с нами еще и замполит! И тот, что возле меня сидел. Едем еще минут двадцать. Преимущественно вверх. Дорога асфальтированная заканчивается, начинаются терриконовые полевые горы-ямы. Останавливаемся.


Еще от автора Надежда Викторовна Савченко
Рекомендуем почитать
Горький-политик

В последние годы почти все публикации, посвященные Максиму Горькому, касаются политических аспектов его биографии. Некоторые решения, принятые писателем в последние годы его жизни: поддержка сталинской культурной политики или оправдание лагерей, которые он считал местом исправления для преступников, – радикальным образом повлияли на оценку его творчества. Для того чтобы понять причины неоднозначных решений, принятых писателем в конце жизни, необходимо еще раз рассмотреть его политическую биографию – от первых революционных кружков и участия в революции 1905 года до создания Каприйской школы.


Школа штурмующих небо

Книга «Школа штурмующих небо» — это документальный очерк о пятидесятилетнем пути Ейского военного училища. Ее страницы прежде всего посвящены младшему поколению воинов-авиаторов и всем тем, кто любит небо. В ней рассказывается о том, как военные летные кадры совершенствуют свое мастерство, готовятся с достоинством и честью защищать любимую Родину, завоевания Великого Октября.


Небо вокруг меня

Автор книги Герой Советского Союза, заслуженный мастер спорта СССР Евгений Николаевич Андреев рассказывает о рабочих буднях испытателей парашютов. Вместе с автором читатель «совершит» немало разнообразных прыжков с парашютом, не раз окажется в сложных ситуациях.


На пути к звездам

Из этой книги вы узнаете о главных событиях из жизни К. Э. Циолковского, о его юности и начале научной работы, о его преподавании в школе.


Вацлав Гавел. Жизнь в истории

Со времен Макиавелли образ политика в сознании общества ассоциируется с лицемерием, жестокостью и беспринципностью в борьбе за власть и ее сохранение. Пример Вацлава Гавела доказывает, что авторитетным политиком способен быть человек иного типа – интеллектуал, проповедующий нравственное сопротивление злу и «жизнь в правде». Писатель и драматург, Гавел стал лидером бескровной революции, последним президентом Чехословакии и первым независимой Чехии. Следуя формуле своего героя «Нет жизни вне истории и истории вне жизни», Иван Беляев написал биографию Гавела, каждое событие в жизни которого вплетено в культурный и политический контекст всего XX столетия.


Счастливая ты, Таня!

Автору этих воспоминаний пришлось многое пережить — ее отца, заместителя наркома пищевой промышленности, расстреляли в 1938-м, мать сослали, братья погибли на фронте… В 1978 году она встретилась с писателем Анатолием Рыбаковым. В книге рассказывается о том, как они вместе работали над его романами, как в течение 21 года издательства не решались опубликовать его «Детей Арбата», как приняли потом эту книгу во всем мире.