Сильное имя Надежда! - [2]

У Росії сьогодні популярное книга російського автора Олександра Ніконова «Управление выбором. Искусство стрижки народных масс», де є й такі слова: «Мелкие люди очень любят в роли палачей попирать чужие лица своими сапогами…». Власне, чудова характеристика найвищого керівництва сучасної Росії та пояснення того, що відбувається у російських судах у справі Надії Савченко, чи не так?

А тепер хотілося б подякувати ще й Діду Свириду — популярному блогерові у facebook, на блог якого підписані сотні тисяч українців, який і познайомив нас із Вірою. До речі, Свирид Опанасович пообіцяв щодня свої огляди в клубі «Рєпка» розпочинати з теми про Надію та продовжувати це робити аж до її визволення. Та, звичайно, колективу нашого видавництва «Юстініан»: Ірині Омельченко, Олені Осмоловській, Андрію Семяновичу, Артуру Акопяну та Наталії Григорян, дякуючи чиїй копіткій праці без вихідних ця книга потрапила до ваших рук, шановні читачі.

Ця книга має побачити світ не тільки в Україні. Реалії нашого життя, що спричинили Революцію Гідності, та чесне висвітлення подій очима делегата Парламентської асамблеї Ради Європи від всіх людей, що допомагають українцям волонтерською працею та підтримкою по всьому світу!

Але взагалі книга побачила світ у цій якості, яку ви бачите, та у найкоротшій термін після того, як була написана Надією, завдяки людям, яких ми теж хочемо назвати. Це — акціонери АТ «Банк «Фінанси та Кредит»»; Ірина Дроздова, голова правління ПАТ «Кременчукм’ясо», та Михайло Качур, директор ПАТ «Ужгородський Турбогаз».

Ця книга буде гідно представлена на XXII Міжнародному книжковому «Форумі видавців у Львові» за сприяння і підтримки української юридичної спільноти в особі Сергія Свириби та Оксани Ільченко та їх колег. Щиро дякуємо нашим друзям-патріотам! Широко представити книгу читачам, достойно презентувати її допомогла юридична фірма Азіегз. Дякуємо, панове, за щирість і підтримку!

Наостанок, я сподіваюсь, Надія не буде проти, якщо я процитую уривок її листа до мене, всього один абзац, в якому — вся вона: «Я не боюся чорних пересудів і жовтої преси. Люди вже стомилися від брехні і «прикрашання» правди. Вони вміють відрізняти щирість від лицемірства. Тому я писала про себе правду. І мені куди страшніше, якщо мене звинуватять у брехні, ніж те, що будуть ходити плітки… Але я маю в житті свої принципи, які іноді людей шокують, і ті їх не розділяють. Але я така, яка я є! І якби була іншою, то не змогла б зробити того, що зробила!»

Надіє, слідом за твоєю книгою чекаємо на Батьківщині й тебе — вільну!

Щиро ваша,

редактор Світлана Максимова

«Ілля, книги пишуть, коли хочеться померти, хтось з письменників казав. А мені поки ще не настільки фігово».

Впервые я услышал это от нее в августе 2014 в воронежском СИЗО. Рабочие отношения у нас выстроились не сразу. До нашей первой встречи 16 июля я почти ничего о ней не знал, даже не смотрел видео ее разговора с журналистами в плену, которое сделало ее знаменитой. Это было спустя месяц после того, как она попала в плен, и через неделю после того, как ей предъявили обвинения.

Надя потом вспоминала: «Заходят трое адвокатов, в костюмах, серьезные, видно, что дорогие. Я в жизни не нанимала адвоката. О чем я должна с вами говорить?» А мы со своей стороны увидели ее взвинченную, не понимающую до конца, зачем ее привезли в Россию, чего от нее хотят и с какой машиной ей предстоит столкнуться. Спрашивала, сколько все это может продлиться. Нам особенно нечего было ей пообещать. Если бы мы тогда предсказали ей, что суд будет только через год, она, вероятно, тут же выставила бы нас за дверь. К счастью, на то время мы и сами этого не знали. Это было до «Боинга», до Иловайска, до Дебальцево, до первого и второго Минска. Киев уже официально вступился за Савченко, Страсбургский суд принял предварительную жалобу на недопуск в СИЗО украинского консула, вариантов развития событий была масса. В июле 2014 еще не казалось невероятным, что Следственный комитет в какой-то момент одумается и признает ошибку. Их история с переходом Надеждой границы и якобы случайным задержанием в Воронеже была изначально нежизнеспособна, до января 2015 ей даже не предъявляли по этому поводу обвинений.

Пока Надежду держали в Воронеже, я ездил к ней почти каждую неделю. У нас сложился своеобразный порядок, даже ритуал таких встреч. Конец июля, август и сентябрь по вторникам или средам я выезжал ночью из Москвы, чтобы утром, отстояв очередь из адвокатов и следователей в предбаннике СИЗО-3, поговорить с ней два-три часа и успеть оставить передачу до закрытия окошка приема. Мы разговаривали на странной языковой смеси, даже не на нормальном киевском суржике — на суржике говорил я, а она, видя, что после ночи за рулем я плохо соображаю, подстраивалась под этот формат. Началось это как осложнение работы оперативникам, которые могли нас прослушивать, потом стало традицией. В Москве, в институте Сербского и в 20-й больнице, где охранники, не стесняясь, стояли в метре от нас в течение всего свидания, наш суржик помогал нам общаться, не обращая на них внимания. На нем мы говорили о жизни и о планах, на русском — только когда обсуждали какой-то процессуальный документ, который она писала под мою диктовку.