Шляхом «Леґенди» - [4]

Такою була красуня мого рідного села, Радославка. Влітку з річки чи не найбільше користав Роман Шухевич. Часто до схід сонця Роман стрибав з мосту в річку і плив кілометрами з водою. Його русяву голову було видно раз над водою, то знову під її хвилями. Енергійно розгинав на боки водяні лілеї і плив без перешкод та змучення. Йому у плаванні ніхто не дорівняв. Та чи тільки у плаванні?..

Тішився Роман великою повагою серед студентської молоді, як теж любили його дуже всі сільські хлопці. Я спостерігав своїм хлоп'ячим недосвідченим розумом, що в усьому Роман проводив, чи то у прогулянках, чи в забаві, чи у спортових змаганнях, або забавах. Я набирав переконання, що Роман мусить бути таки справді великим командиром підпільної армії.

Ніколи не міг я зважитися на твердження, чи в організації є старшим командиром Богдан Підгайний, чи Роман Шухевич. Тож задовольняв своє внутрішнє бажання тим, що обидва вони є старшими провідниками в тій армії. Мені так дуже хотілося, щоб Роман хоч один раз поговорив зі мною, з непомітним малим хлопцем. Я надіявся, що, може, мені теж щось розповість про таємне військо УВО й ОУН. Тоді якось ненадійно почали називати підпілля Організацією Українських Націоналістів, але чому так сталося, мені було годі розгадати. Та люди найбільше таки говорили про УВО.

Одначе Романові не було в голові зачіпати малих хлопців. А таких, як я, було більше, які не пропустили ні одної нагоди, коли Роман виводив наших «Соколів» на вигін і там проводив спортові ігри.

* * *

Одного разу моє хлоп'яче серце наповнилося смутком. Богдана Підгайного покликали до польського війська. Якщо на вакації не буде вдома Богдана, то й Роман не матиме до кого приїхати влітку. Й це мене дуже журило. Богданові мама й сестри журилися Богданом, тільки тато Богдана все потішав, що Богдан має замилування до війська, то якось дасть собі раду Не раз я чув про родинні турботи Підгайних, бо був частим, навіть непрошеним гостем у домі директора школи.

Бувало не без того, що в ході таких розмов підходила до мене Богданова сестра Марійка, щипала за щоку й казала:

– Як ти виростеш, теж будеш вояком, чи не так?

Я червонів на обличчі й потакував головою. Та не про польське військо тоді я думав, а про українське, підпільне.

На щастя, турботи родини Богдана не були довгі. Минуло всього кілька тижнів, як Богдан вернувся пішки із залізничної станції з Радехова. На руці тримав плащ, а черевики були заболочені. Таким я його бачив крізь вікно з хати. Була це несподіванка для родини. Оповідав директор моєму татові, що коли Богдан зорієнтувався, що його не взяли до офіцерської школи, не хотів бути звичайним вояком (бо прагнув здобути військове знання) й покликався на свою «скалку» в нозі нижче коліна, яка чомусь нагло почала дуже перешкоджати у виконуванні військової служби, й у висліді – був звільнений із війська.

2. ДИТЯЧІ МРІЇ

Не було дня, ні ночі, щоб люди не говорили про арештування польською поліцією нових осіб. На село часто приїжджала поліція, все за чимось шукала, декого арештувала й відвозила до міста. То знову писали газети про політичні судові процеси у Львові, у висліді яких підсудні українські воїни підпільної організації ОУН отримували тяжкі вироки позбавлення волі, а то й часто кару смерти через повішення.

Я жадібно ловив кожну вістку про таємничі підпали державних скирт, про сутички підпільних воїнів із польською поліцією. Назва УВО чи ОУН була страшна й таємнича, а одночасно стала для мене дуже притягаюча й рідна. Мені здавалося, що я справді є одним з тих таємничих воїнів, які не дають спокою окупантові.

Чим більше ходило чуток про бойові акції УВО й ОУН, тим більше росло моє бажання стати дійсним вояком підпілля, членом ОУН, дарма, що за це слово польський суд карав десятками років тяжкого ув'язнення. Тільки одна турбота мене мучила: як дістатися до тієї таємної організації?

Одного разу мені вдалося підглянути, як старший брат Іван, окриваючись, читав якусь газету. Від тієї хвилини я брата не спускав із своїх очей, хоч вдавав, що зайнятий своїми шкільними книжками. В його руках був у кількоро складений друкований папір, з якого брат щось вичитував. Опісля він обережно всунув той папір до кишені і вийшов до комори, а потім пішов поратися коло коней.

Я більше серцем відчував, що в коморі брат сховав щось таємного, бо чому так скривався при читанні? Я не помилився. З тяжким трудом мені вдалося знайти схованку між полицею і стіною, з якої я витягнув складену вчетверо газету, друковану на тоненькому папері й, розгорнувши – побачив напис чорними великими буквами «СУРМА». Серце моє захвилювалось, душа раділа, наче б я знайшов великий казковий скарб.

Коли брат поїхав у поле, я знайшов догідний час і побіжно прочитував новини із «Сурми», де одверто писалося про людей, що їх арештувала поліція, і яким закидали на суді, за що вони боролися, й т. п.

Я був неспроможний спокійно читати таємну газету. Руки дрижали, й мені здавалося, що мене підглядають скрито воїни УВО, то знову, що поліційні аґенти мене арештують. Я скоро поклав на місце «Сурму» і тоді щойно свобідніше віддихав. Багато разів я передумував над тим, що було писане в «Сурмі». Мені здавалося, що я вже є наполовину втаємничений у підпільну дію і що мушу добре вважати, щоб себе не зрадити. Мені теж здавалося, що на мене чигає небезпека, й чим більше тремтіло моє серце, тим більше манила до себе УВО.