Шляхом «Леґенди» - [2]

Заради тих, які згинули смертю хоробрих за Друзів своїх, я написав усе те, що затрималося в моїй пам'яті, щоб хоч частинна відтворити життя й дію воїнів, які в безмежній любові до Вітчизни посвятили себе їй усеціло і принесли для неї найдорожчу жертву. Можна сказати про них, що їхній чин творив епоху. Вони надали вагомости ідеям українського націоналізму, примусили українську спільноту повірити в реальність нашого державного самостійництва й визвольної боротьби та запалили вірою в перемогу інших. Вони стали живим прикладом героїчного життя, за яким, треба сподіватися, підуть наступні українські покоління, не шкодуючи ні труду, ані жертв у боротьбі за волю й суверенність України.

Автор

1. ТАЄМНИЧІ СЛОВА

Ночі вже були довгі. Ранками, або як говорили в нас на селі – досвітками, треба було світити лямпу до сходу сонця. Тато вже розклав вогонь у печі, і приємне тепло розходилося по хаті. Хоч снігу ще не було, але морозний вітер нагинав галузки бозу до вікна й легко шкрябав по шибах. Мама пряла овечу вовну на светер.

Хоч як мені хотілося спати, але світло і рух у хаті вибили мене із сну. Я сподівався й Осипа Базилового, який чи не щодня заходив до нас удосвіта по татів тютюн. Покурював із смаком й оповідав всякі правдиві та неправдиві історії. Вже був старшою людиною, любив жартувати, й ми всі радо слухали його оповідання.

Надворі ще була темна ніч, як до мого вуха під покривалом – дійшов шерех ніг на порозі і хтось постукав до дверей.

– Певно Базилів Йосип, – сказала мама.

– Та хто ж би інший так рано прийшов? – відповів тато й пішов відкрити двері.

– Слава Ісусу Христу! –– ще з порога привітався Йосип і скинув баранкову шапку. Другою рукою пригладжував свої сиві волосини на голові.

– Навіки слава! – відповіла мама й попросила Йосипа сідати,

– Я вже кинув худобі паші й думаю, заскочу до вас, – ніби оправдувався Йосип за ранішню візиту.

– Куріть, Йосипе! – і тато подав капшук із тютюном. Йосип усміхнувся і крутив своїми грубими пальцями грубу цигарку.

– Дякую, Саво, я ще сьогодні не мав диму в роті, – кинув Йосип кожноразову, втерту вже фразу й затягнувся першим димом на повний віддих. – Чи ти, Саво, пригадуєш, як недавно писала газета про того куратора Собінського, що його вбили у Львові?

– Та чому не пригадую. Це писав «Новий Час», тільки не знати, хто вбив, – відповів тато.

– Отож я хочу сказати, – продовжував Йосип, – що вчора я зустрів учителя Гриця, оповідав, що появилася перша нелегальна газета… Йосип притишив голос, а я легенько стягнув покривало з вуха, щоб краще чути нечувану для мене історію:

Називається «Сурма», – пояснив Йосип. – Там пишуть, що Собінського вбив бойовик УВО за те, що він хотів впровадити польські школи на всіх українських землях. Це такий був протест УВО проти політики польського уряду на українській землі.

– Кажуть, що поліція арештувала багато наших студентів – із турботою в голосі говорив тато. – Коли б бодай не арештували Богдана Підгайного, він також: там у Львові ходить до школи.

– І як ще довго буде наш нарід терпіти від чужих ворогів? – зідхнула мама, яка ввесь час слухала, а не брала участи в розмові.

«Що воно таке УВО й «Сурма», що пише такі цікаві і страшні речі?» – ця думка не сходила мені з голови. Незрозумілі два слова полонили мене цілого. Я вже не прислухався до розмови, а думав про УВО й «Сурму». «Найкраще поспитати мами, – думав я. – Мама все мені пояснювала, як читала «Життя Святих», чи інші цікаві книжечки про гетьманів і славне військо запорозьке».

Ще того самого дня я не втерпів і спитав мами:

– Мамо, що це таке УВО й «Сурма»?

– Де ж це ти чув? – аж зжахнулася мама.

– Я чув, як дядько Йосип говорив татові, коли був удосвіта в нас.

– Це, дитино, така українська армія, яка веде війну з поляками й хоче зробити Україну вільною. Вони друкують газету й назвали її «Сурмою». Там багато пишуть про Україну і закликають наш нарід боротися з поляками. Та ти про це нікому ні словечком не скажи, бо як довідається поліція, то нас усіх заарештує, й будемо сидіти в тюрмі.

Мама завжди була для мене добра й тим разом задовольнила мою хлоп'ячу цікавість. Та це тільки так здавалося, Думка про армію й «Сурму» не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. Та не пройшло й півроку, як я довідався більше про УВО й «Сурму».

Своє село Нивиці я дуже любив. У ньому я виростав, ходив до школи, мав своїх друзів, перед якими я міг розкрити своє серце, ділитися своїми мріями. Та це все мене не задовольняло. Думка про українську таємну армію, полонила мене повністю. Страх, як хотілося бути вояком такої армії. Це були мої найбільші задушевні мрії. Своїми мріями я ділився з моїм дальшим кревняком Мірком, сином нашого пароха о. Петра Казанівського. В нього були старші брати Тарас-Петро й Орест. Обидва вони вже були гімназистами у Львові. Одного разу ми так і вирішили, що Мірко спитається своїх братів про цю «таємну армію».

Пригадую, як Мірко переповідав зібрані відомості про підпільну (це теж було для мене нове слово) армію – Українську Військову Організацію, яку називали скорочено УВО. Члени тієї Організації були звичайними людьми, але різнилися від інших тим, що мали велике бажання боротися за волю України й готові були навіть умерти за неї. Члени таємно робили свої сходини десь по льохах під землею. Там нараджувалися – як боротися за Україну, там нібито мали робити вибухові бомби, мали свої магазини, зброю й амуніцію. Як вирішили якусь бойову акцію, забирали з таємних магазинів зброю й виходили на світ уночі, щоб ворожа поліція не бачила. Тоді роззброювали якусь поліційну станицю, палили державні скирти збіжжя, роздавали летючки й «Сурму» українським людям, де інформувалось нарід, чому і як треба боротися за волю України.