Шляхом «Леґенди» - [3]

Часто таємні воїни карали смертю українських зрадників, що доносили ворожій поліції прізвища тих воїнів. Бомбами зривали залізничні мости, щоб не легко було польському війську переїжджати на українські землі для допомоги польській поліції поборювати воїнів УВО.

Під страшною присягою я все це слухав від Мірка й запевняв, що тих таємниць про УВО нікому в світі не виявлю.

– Уважай, – зазначував Мірко, – Орко казав, що коли хтось непотрібно виявляє таємниці, то про це якимось чудом зараз знають воїни УВО, й тоді велике горе.

– Присягаю, що мовчатиму, як мур, і нікому не скажу про таємниці.

– Добре, – заспокоєно говорив Мірко, – тепер тобі скажу, що Орко казав, як я буду більший, то мене теж можуть покликати до служби в таємній армії, щоб не йти на службу до польської армії.

– Мірку, а ти мене взяв би до того підпілля? – з великим страхом і побоюванням я висловив свою думку, а серце дрібно тремтіло в моїх грудях.

– Та коли б тільки мене взяли, годі я зараз і про тебе скажу!

Я увесь горів із задоволення. Цілими годинами снували ми тканину мрій про бойові акції, про великі бої і про Україну, яка буде славна й могутня, як колись за князів і гетьманів. І в Україні вже не буде польської поліції.

Від того часу я завжди думав про Орка, як про воїна таємної армії. Певно днями вчиться у школі, а по ночах ходить на бойові акції. Інакше не знав би так добре про те підпілля.

Не інакше я думав про Богдана Підгайного, сина директора нашої сільської школи, який цілий шкільний рік перебував у Львові на науці, до Нивиць приїжджав тільки на вакації. Був він майже на 10 років старший за мене і в моєму переконанні мусів бути комендантом великої частини тієї підпільної армії.

З Богданом на вакації завжди приїжджав Роман Шухевич. Це були нерозривні друзі, і про Романа я теж думав як про коменданта другої частини підпільної армії.

На вакаціях у селі Нивицях було більше студентів: Олійник, Карпинець, часто приходили панянки Кравцівні з Лопатина й їхні брати Богдан і Роман. Була не раз Ірина Хом'як, яку кликали чомусь «Пітольком». Та Богдан Підгайний і Роман Шухевич найчастіше були разом, а з ними теж можна було бачити Юрка Березинського, сина о. Березинського з села Оглядів. Ходили вони поза село в ліс, понад річкою Радославкою на часті прогулянки. Я, малий, завжди спостерігав їхні ходи і старався у своїй уяві відгадати їхню розмову про підпільну армію.

Такі в мене кружляли думки в дитячому віці. Підпілля дуже полонило мій ум. Тож я міг досхочу догадуватися про студентів, що приїжджали до Нивиць не інакше, а саме так, що це вони є тими воїнами, може й командирами підпілля. Тоді й на думку не приходило мені, що може колись у житті прийдеться з ними стрічатися і співпрацювати.

Моє життя на селі було скромне й невибагливе. Я задовольнявся малою річкою Радославкою, в якій купався з Мірком, на два роки молодшим за мене, і ловив вудкою-саморобкою плотиці, ковблики й рідко коли окуні. Ганяли ми сосновим пахучим лісом, який оточував село від сходу й заходу. На північ від села були відкриті поля й пасовиська; на південь блищала своїм срібним спокійним плесом річка, яка була чи не найкращою принадою гостей із міста Радехова і Львова. Пливла спокійно, хвиль майже не було видно. Часто була покрита широкими листками водяних білих і жовтих лілей.

Хоч ті лілеї виглядали гарно, для нас, хлопців, вони були великою перешкодою, особливо тоді, коли ми випросили в когось із старших човна й хотіли погребти річкою далі вниз поза Острів аж ген до Потоків. Гарна річка. Широкою була у своїх затоках, порослих очеретом і високим шуварем, вужчою була на закрутах, які в'юном крутилися на схід до річки Стиру.

Оце біжимо стежкою через пастівник до річки, яка виринала перед нами несподівано за горбочком. По правому її боці ріс сосновий старий гай, який скривав у своїй тіні кільканадцять хат, трішки відокремлених від села. Цей лісний кут називали Бірком. Під лісом Радославка робила більший закрут, де влітку аж роїлося від кольорових одягів купальників зі Львова, Радехова й Камінки Струмілової. Не було літа, щоб там не гостювали д-р Степан Шухевич із родиною, панство Селезінки, Маланяки з Радехова, дириґент хору зі Львова Панасюк із дружиною, проф. Калинович зі Львова з родиною й багато інших молодих студентів та панянок.

Коли було глянути вліво, то річка блищала срібною стяжкою до сходу сонця й губилася ген подалі за другим, трохи більшим сосновим гайком, який називався Острів. Зараз таки за річкою починалося село Трійця, де жив наш товариш молодих дитячих літ Петро Шишка.

Через річку до Трійці вів уже старий дерев'яний міст на грубих стовпах, що його далеко пізніше, перед другою світовою війною знесла навесні вода.

О, весною Радославка була страшна й сувора. Коли під грубий лід збиралася з розтопленого снігу вода, лід тріщав, видавав глухі постріли і нарешті коловся, великі брили льоду ставали сторчака, вода напирала із щораз більшою силою і все штовхала, що ставало на перешкоді, проти себе. Коли вже ввесь лід подався, він брилами хаотично мішався із запіненою водою й сунув своєю масою на схід, вдаряв у грубезні стовпи під мостом, коловся й далі плив. Тоді вода виступала з корита річки й заливала всі долини. Як я годі захоплювався красою сили природи! Отак коли дивився з горбочка, то не річка, а море розливалося в моїх очах. Ні сухого шувару, ні високого очерету не було видно, а лише широке-широке плесо води, яке, зрушене хвилями, мерехтіло до сонця, наче вечірня зірка. Велично і страшно було тоді. В такий час ніхто не зважувався перепливати човном. Трійця була відгороджена від Нивиць водою, під якою обидва кінці моста боролися із природною стихією. І не знати, скільки десяток років той дерев'яний міст боровся весною з навалою льодових брил. Аж прийшов час, міст не витримав, подався й поплив з водою.