Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді - [15]
Певно, з цих причин Михайло Чернігівський не поспішав їхати до Батия. Не втішило його як глибоко віруючого християнина і повернення живого, але зганьбленого Данила Галицького. На такий компроміс він не здатний був іти. Що ж змусило його приречено їхати на вірну смерть? Адже прийняти її він міг і у Чернігові від баскака — за невиконання наказу.
Отже, була надія на збереження життя? Михайло Всеволодович сподівався на співчуття до його релігійних почуттів з боку повелителя орд?
Версій тут може бути кілька. Численні житія пояснюють його поїздку насамперед прагненням «викрити облуду»[12] Батия, який «зваблює християн»,[13] «дерзновенно перед ним исповести Христа».[14]
Монастирським літописцям, які намагались збагнути мотиви дій Михайла Чернігівського, найбільш підходив саме цей ідеальний варіант протест–страждання за віру. У цьому зв’язку не можна погодитись з думкою дослідника В. Стависького, який виникнення мученицького культу Михайла та Федора обгрунтовує причинами появи «менталітету нової епохи», який в сфері державності вимагав «принцип вассалітету та богодатності влади»: князь Михайло готовий визнати сюзеренітет Батия, «понеже Бог поручил ти царства света сего».[15] Михайло Всеволодович же гине, за версією житій, не тому, що не зрозумів, «хто саме, — Батий чи великий хан»[16] — верховний правитель, а тому, що він вірний своїй церкві, не зраджує християнським постулатам. Підкореним силою служителям церкви, ченцям було важливим добитися від окупаційного режиму терпимого ставлення до їх віри, не глумління над релігійними почуттями православних.
Чи ж дійсно Михайло Всеволодович свідомо вирішив підняти прапор боротьби за віру і принести себе в жертву в ім’я Христа? Чи збіг життєвих обставин змусив його діяти саме так, а не інакше?
Ряд важливих деталей вказують на те, що Михайло Чернігівський як глава великого сімейства не міг діяти авантюрно, керуючись лише своїми інтересами і прагненнями.
Їхати до Батия його спонукали передусім родові зобов’язання. Подальше ігнорування виклику з Золотої Орди дорого обійшлося б для його синів28 Юрія, Мстислава, Симеона, Романа, які відповідно займали Торуське, Карачаєвське, Глухівське, Брянське удільні князівства і безпосередньо залежали від становища батька. Непевне почував себе і Ростов, де вдовувала дочка Марія і підростали два онуки Михайла Всеволодовича, Борис та Гліб. Як відомо, за звичаєм ординців за той чи інший опозиційний вчинок князя перед окупаційною владою відповідальність несла вся рідня, а також бояри та дружина.[18]
У 1246 році ростовському князю Борису виповнилося 15 років. Без «ярлика» онук Михайла Всеволодовича почувався у Ростові незатишно. Будь–який улесливий претендент міг за добрий хабар викупити владні повноваження на це місто.
Відомо, що Михайло Чернігівський прибув у ординську ставку з Борисом Васильковичем.[19] Отже, перед цим вони мали десь з ним зустрітися і вірогідніше — у Ростові. Адже Михайло Всеволодович не бачив довго дочки, онуків і, мабуть, передчуваючи для себе сумні наслідки поїздки до Батия, вирішив попрощатися з найдорожчими йому людьми. Можливо, що Марія попросила супроводжувати її недосвідченого п’ятнадцятирічного сина. Відпускати у далеку, небезпечну подорож Бориса з батьком було надійніше.
Приїжджі в Золоту Орду князі часом місяцями очікували дозволу зустрітися з Батиєм. Всі його підлеглі вимагали подарунків, запопадливої вірнопідданості. Прибулих за «ярликом» очікувала принизлива для них церемонія виконання ординського ритуалу: щоб потрапити до хана, треба було пройти між вогнями, вклонитися кущу, ідолам, вогню, сонцю.[20] Князі та посли мали стояти перед Батиєм на колінах.[21] Можна було б взяти під сумнів детальні житійні описи вбивства Михайла Всеволодовича через його безкомпромісність, небажання виконати те, що від нього вимагалося як залежного князя, і трактувати їх як гіперболічні агіографічні церковні легенди, які переслідують свою мету. Підстави для подібних висновків дійсно начебто є. Великий князь Ярослав Всеволодович, який виконав беззастережно ритуал приниження, був отруєний[22] ординцями 30.ІХ.1246[23] року, тобто його смерть настала лише на десять днів пізніше Михайла Всеволодовича. Після загибелі обох цих князів у Золотій Орді гине у 1246 році й Андрій29 Мстиславович[24] удільний чернігівський князь, який, очевидно, претендував на Чернігів.
«У всіх завойованих царствах вони без затримки вбивають князів та вельмож, які викликають острах, що коли–небудь можуть вчинити який–небудь супротив», — писав угорський монах Юліан,[25] подорожуючи захопленими монголо–татарами землями у 1237—1238 роках.[26] Такий же свідок їх діянь Плано Карпіні уточнює–зазначає, що задум монголів «полягає в тому, щоб їм одним панувати на землі, тому вони вишукують всяку можливість, аби убити знатних осіб».[27]
На щастя, версії й міркування щодо загибелі Михайла Всеволодовича не обмежуються лише житійною літературою, яка творилася за визначеними церковними канонами. Нотатки Плано Карпіні, який разом з послом якогось чернігівського князя побував через 8 місяців після загибелі Михайла Всеволодовича (20 вересня 1246 року) в орді Бату–хана, досі багатьма дослідниками з певних причин
