Замах на Селену (Збірка) - [19]

Настав ще один єдиний і неповторний у всесвітньому потоці часу день. І він промчить, як і всі попередні. Колись люди навчаться знаходити у Книзі Вічного Часу минулі дні, щоб прочитати пережиті в них болі і радощі.

А хто наважиться заглянути у своє майбутнє? Підніміть руку!

Телекінез

Ірина знайшла Сергія у сквері неподалік будинку, де вони мешкають. Сидів на лавці, тримаючись обома руками за бильця. Зраділо вхопився за її руки. Це її здивувало.

— Потім поясню, а поки що допоможи добратися додому.

— Ти захворів?

— НІ!

— П’яний?

— Ні!

— Так що ж трапилося?

— Я втратив рівновагу. Без тебе не дійду додому.

Сергій намагається говорити жартома, але в його погляді угледіла тривогу і затаєний страх.

— Тримайся, — сказала і здивовано побачила, як Сергій, обхопивши її за талію, почав невпевнено ступати по асфальтовій доріжці. Складається враження, що він втратив вагу. Ноги, ледь торкнувшись землі, підносять тіло вгору і тільки Ірина втримує Сергія в рівновазі. «Ні, не п’яний, — подумала, вглядаючись в його зосереджене обличчя. — Не дай Боже ще впаде».

Тим часом люди здивовано оглядаються. Хтось зауважив:

— То ж треба так напитисяі А старенька бабуся радить:

— Ти, дочко, хоч не показуй його міліції.

Ірина роззирнулася. Стидовище! Хоч би знайомі не зустрілися.

Коли добралися додому, лягти у ліжко відмовився. Присів не без її допомоги біля столу, вхопився за його край і відчужено втупився у вікно.

— Чого мовчиш? — Ірина не знає, що й робити.

За дорогу багато чого передумала і ні до чого не дійшла.

— Попав у цейтнот, — відповів похмуро.

— Говори, що сталося! Чи на коліна впасти?

— Я зробив відкриття.

— У пивній? — Ірина Починає сердитися.

— Я зробив відкриття, тільки ще не до кінця його довів. Поглянь — і відпустив руки.

Ірина завмерла. Сергій відшотвхнувся ногою від підлоги і плавно поплив у повітрі, по черзі торкаючись руками то стіни, то стелі. Видно, що старається, аби не перевернутися навзнак чи стати сторчма вниз головою. Щось подібне бачила в телепередачі про космонавтів. Вони на орбіті теж плавали.

— Зовсім втратив вагу, — сказав Сергій і, хапаючись за стіни, опустився біля столу.

— Ти дійсно, неначе у космосі, — вперше посміхнулася дружина. — Що ж тепер будеш робити?

— Попробую знайти спосіб, як повернути вагу, інакше, — біда, — помовчав, потім додав: — Подай попити, аж в роті пересохло. І залиш, будь ласка, одного. Мені потрібно зосередитися.

Подумала: «Дійсно, халепа. Сам і кроку не може ступити».

* * *

Набережна ставу давно опустіла. Хмуриться небо. Плесо морщиться під свіжим дощовим вітром. Парк занурився, у вечірні сутінки.

Сергій поволі іде берегом. Тривожать думки. Далі втаювати відкриття немає смислу. Рано чи пізно він десь зірветься і наробить шуму. Пригадує перший політ у кімнаті і бентегу дружини. Ось так може статися і з іншими, коли уздріють його в повітрі. В той день у скверику вперше зумів подолати всесвітнє тяжіння. Відкриття прийшло раптово, хоча ішов до нього довго і трудно. Кажуть, воздається тому, хто уперто іде до мети. Пам’ятає, як відчувши невагомість, ледве втримався за бильце лавки. Ану, якби відшотвхнувся і опинився у повітрі? Добре, що виручила дружина, яка вчасно нагодилася і благополучно довела додому. А вдома, коли не зміг навіть ногою ступити, щоб не стукнутися головою об стелю, зрозумів, у якому опинився становищі. Та у відчай не впав. Довго і настирно шукав способу регуляції гравітаційних процесів. І врешті-решт знайшов. А потім усвідомив, що це тільки початок. Зроблено головне: проник у святая святих — ядерну пульсацію власного тіла. Згодом вивів теорію, яка не заперечує фізичним законам природи. Левітація — це уміння силою слова проникати у глибину матерії і там зменшувати гравітаційну масу атомних ядер. Тобто робити тіло невагомим. При цьому вивільняється величезна кількість енергії. Поставив перед собою завдання — знайти спосіб використання її на практиці. Спершу зайнявся телекінезом — тобто дією на фізичне тіло на відстані…

Думки обірвала поява трьох тіней, що винирнули з бокової алеї парку. Вони ішли назустріч м’якою вкрадливою ходою. Зрозумів: доброзичливці так не ходять.

Довкола ні душі. Накрапує дощ. Ліхтарі ледь поблискують. Дорогу перегородив товстий, кряжистий, з круглою лисою головою, маленькими блискучими очима.

Ліворуч спинився високий, худорлявий. М’яке волосся спадає на плечі, вузькі прямокутники бакенбардів торкаються кутиків вуст, над тоненькою верхньою губою, наче намальовані, філігранні вусики. Третій став праворуч. Широкі плечі і тулуб складають квадрат, який опирається на дві коротенькі ноги. Підборіддя теж квадратне, навіть великі очі під зігнутими в кут волохатими бровами здаються квадратними.

— Всі цінності — на лапу, — владно хрипким голосом сказав товстун, піднісши кулак-гирю на рівень Сергієвих очей.

Зрозумів, що одними грошима не відв’яжеться. Вигляд у нападників агресивний. Їм, певно, треба більшого, навіть, якщо роздягнуть, і цього не буде досить. Поряд стиха б’ється об кам’яну дамбу почорніла хвиля ставу. На доріжці ані душі. І тут Сергія осінила думка: використати для захисту явище телекінезу, яким ще ні разу не користувався. Але для цього необхідно на три хвилини відключитися від зовнішнього світу. І хоча в такій ситуації це майже неможливо, іншого виходу немає. Тому спокійним голосом сказав: