Война на три буквы - [9]
— А ти бачив тут хоч одного мента?
Вони вірять, що влада навмисне приховує інформацію про вбитих на Майдані вже після революції. З тим, аби потім оприлюднити всі факти, виставити їх терористами і провести повну зачистку.
— Тільки останні три ночі підозріло тихо, — каже Валера.
(Почута від стількох людей історія про вбивства мене дуже турбуватиме. Міліції, звісно, на Майдані немає, але лікарі «швидкої» постійно чергують у медпунктах у КМДА й Українському домі. Після побаченого на власні очі епізоду в КМДА я все ж запитаю у кількох лікарів, чи не було в останні тижні вогнепальних поранень. Відповідь: «Слава богу, ні!»)
— А про чорний «майбах», скажи? — продовжує Павло. — Ти ж сам його бачив, так?
Сергій киває й підкидає дров у бочку:
— Так, чорний «майбах», а на ньому — логотип Чорної сотні.
— Де вони взяли «майбах» за десять мільйонів баксів? — апелює до мене Павло.
Правдивість їхніх слів я за годину перевірив на власні очі. До нашого посту повільно під’їжджає чорний автомобіль із логотипом Чорної сотні на капоті. Він виявився бюджетним автомобілем марки КІА.
Підеш на підвал
О третій ночі по Хрещатику гримлять чи то вибухи, чи то постріли.
— О! КМДА гуляє! — сміється Валера. — А я ж казав, що вже три ночі підозріло тихо.
Хлопці розповідають дикі історії про тих, хто живе в КМДА відтоді, як після здачі «Свободою» будівлю захопили заново.
Валера впевнений, що вночі між поверхами КМДА «кладуть розтяжки», тобто мінують проходи внаслідок ворожнечі між групами. Звичайно, після таких історій дуже хочеться туди потрапити.
Але спершу намагаюся потрапити в Український дім. Бо хлопці на барикадах нав’язливо жартують між собою: «На підвал підеш!» Маючи на увазі саме підвал Українського дому. Вони впевнені: там влаштовують допити й тортури. Час від часу дописи про жахи, що кояться у підвалі, з’являються на БасеЬоок’у.
На барикаді нас змінює бригада під проводом маленького на зріст хлопчика — він водій м’ясокомбінату з Краснодона Луганської області.
У будівлю мене проводять без бейджика, але зі скрипом.
— А, ваша ж сотня щойно приїхала, у вас іще немає бейджи-ків? — здаються охоронці.
Робимо морду цеглиною, киваємо. Проходимо.
В Українському домі тихо й на диво чисто. Тут не чути кислого запаху бездомності. Помито й підметено. Хлопці відразу йдуть мити руки, чого я без них не зробив би.
— Йдемо поїмо? — каже Валера.
— Оп’ять гречку з морковкою? — кривиться Павло.
— Да, от раньше у нас тут був комунізм, було добре. Але недовго.
Всі троє відмовляються піти зі мною показати той злощасний підвал. Вони бояться.
— Ти туда не попадеш. Развє шо подопитною свинкою.
— А хоч де він?
— Біля Мистецької сотні.
Наляканий хлопцями, все ж спускаюся. Беру для конспірації чай і хліб із маслом, ходжу, їм і п’ю й нібито роздивляюся картини на території Мистецької сотні. Доходжу до краю. Є табличка з закресленим чоловічком і написом «подумай двічі», біля неї читає книжку черговий.
Ніна Потарська з Жіночої сотні потім підтвердила мені, що туди заводили людей «на допити». Те саме каже чоловік з Українського дому, який живе там тепер. Але максимум, про що відомо: тим, кого заводили, не дозволяли говорити по телефону. І курити.
Проштрикувати ментів арматурою
Залишок ночі в Українському домі ми не спимо, а продовжуємо говорити на кухні. Постійний рух: Майдан і вночі не спить. Підтягуються нові й нові люди. Нові історії про дні штурму, спалені БТРи й відірвані руки.
— Отам на Грушевського стояв один, причому з Донецька. Каже: мені ваша революція побоку, я хочу тільки мента вбити, — усміхається чоловік на прізвисько Бізон. — І от цей із Донецька став попереду на Грушевського, аби першим бути, як менти підуть. Тоді у нього вроді не вийшло. От тепер разом із нами чекає нових.
У Бізона ясні очі й дитяча усмішка. Бізон — з Херсонщини. Велика голова, мускулясті руки. Бізон шкодує, що міліціонерів, яких брали у полон 18 лютого, відпустили:
— Ніхто так і не покараний. Треба було самим.
Бізон з десяток разів повторює фантазію про те, як ментів треба проштрикувати арматурою.
Як в Українському домі, так і в КМДА висить багато оголошень про психологічну допомогу тим, хто «гостро переживає останні події». Люди, з якими я спілкувався, по таку психологічну допомогу не зверталися.
У кого цікавіше стріляти
Від першого дня я помічав пістолети під бронежилетами в окремих людей. Але важко було сказати, чи вони бойові. Розповіді про автомати Калашникова до останнього сприймав, як страшилки на кшталт чорного «майбаха» чи Одноногого Тіхаря.
Виспавшись, за непрямим знайомством звертаюся в одну з сотень, що стоять у КМДА. Прошу почергувати вночі.
— Ну, у нас хлопці з автоматами чергують, — каже на моє прохання сотник. — Є в нас такі, що люблять зі зброєю погратися, а все одно це нічого не дає, крадуть, як і крали.
— Я не претендую на автомат...
Мене проводять у КМДА. Я справді бачу автомати. За ніч нарахував шість різних людей із «калашниковими».
Двоє, з ким стою я, викликають цілковиту довіру. Згадується фраза «ввічливі люди». Це єдина дисциплінована сотня, яку я бачив.
Один із охоронців із «калашем» — спокійний хлопець із Донецька, псевдо Донцов. Він півночі розмовляє по мобільному зі своєю дівчиною, в інший час пробую його розпитувати. Донцов виразно висловлює думки й тверезо мислить. Називає себе анар-хістом-націоналістом. Каже, що спершу сам організовував хлопців у спаленому магазині біля барикади на Грушевського. Не наважуюся запитати, чи це не він мріяв убити мента, як розповідав Бізон.
В книге рассказывается история главного героя, который сталкивается с различными проблемами и препятствиями на протяжении всего своего путешествия. По пути он встречает множество второстепенных персонажей, которые играют важные роли в истории. Благодаря опыту главного героя книга исследует такие темы, как любовь, потеря, надежда и стойкость. По мере того, как главный герой преодолевает свои трудности, он усваивает ценные уроки жизни и растет как личность.
Алексей Константинович Толстой (1817–1875) — классик русской литературы. Диапазон жанров, в которых писал А.К. Толстой, необычайно широк: от яркой сатиры («Козьма Прутков») до глубокой трагедии («Смерть Иоанна Грозного» и др.). Все произведения писателя отличает тонкий психологизм и занимательность повествования. Многие стихотворения А.К. Толстого были положены на музыку великими русскими композиторами.Третий том Собрания сочинений А.К. Толстого содержит художественную прозу и статьи.http://ruslit.traumlibrary.net.
Знаете ли вы, что великая Коко Шанель после войны вынуждена была 10 лет жить за границей, фактически в изгнании? Знает ли вы, что на родине ее обвиняли в «измене», «антисемитизме» и «сотрудничестве с немецкими оккупантами»? Говорят, она работала на гитлеровскую разведку как агент «Westminster» личный номер F-7124. Говорят, по заданию фюрера вела секретные переговоры с Черчиллем о сепаратном мире. Говорят, не просто дружила с Шелленбергом, а содержала после войны его семью до самой смерти лучшего разведчика III Рейха...Что во всех этих слухах правда, а что – клевета завистников и конкурентов? Неужели легендарная Коко Шанель и впрямь побывала «в постели с врагом», опустившись до «прислуживания нацистам»? Какие еще тайны скрывает ее судьба? И о чем она молчала до конца своих дней?Расследуя скандальные обвинения в адрес Великой Мадемуазель, эта книга проливает свет на самые темные, загадочные и запретные страницы ее биографии.
На необъятных просторах нашей социалистической родины — от тихоокеанских берегов до белорусских рубежей, от северных тундр до кавказских горных хребтов, в городах и селах, в кишлаках и аймаках, в аулах и на кочевых становищах, в красных чайханах и на базарах, на площадях и на полевых станах — всюду слагаются поэтические сказания и распеваются вдохновенные песни о Ленине и Сталине. Герои российских колхозных полей и казахских совхозных пастбищ, хлопководы жаркого Таджикистана и оленеводы холодного Саама, горные шорцы и степные калмыки, лезгины и чуваши, ямальские ненцы и тюрки, юраки и кабардинцы — все они поют о самом дорогом для себя: о советской власти и партии, о Ленине и Сталине, раскрепостивших их труд и открывших для них доступ к культурным и материальным ценностям.http://ruslit.traumlibrary.net.
Повесть о четырнадцатилетнем Василии Зуеве, который в середине XVIII века возглавил самостоятельный отряд, прошел по Оби через тундру к Ледовитому океану, изучил жизнь обитающих там народностей, описал эти места, исправил отдельные неточности географической карты.
«Кто любит меня, за мной!» – с этим кличем она первой бросалась в бой. За ней шли, ей верили, ее боготворили самые отчаянные рубаки, не боявшиеся ни бога, ни черта. О ее подвигах слагали легенды. Ее причислили к лику святых и величают Спасительницей Франции. Ее представляют героиней без страха и упрека…На страницах этого романа предстает совсем другая Жанна д’Арк – не обезличенная бесполая святая церковных Житий и не бронзовый памятник, не ведающий ужаса и сомнений, а живая, смертная, совсем юная девушка, которая отчаянно боялась крови и боли, но, преодолевая страх, повела в бой тысячи мужчин.