Война на три буквы - [9]
— А ти бачив тут хоч одного мента?
Вони вірять, що влада навмисне приховує інформацію про вбитих на Майдані вже після революції. З тим, аби потім оприлюднити всі факти, виставити їх терористами і провести повну зачистку.
— Тільки останні три ночі підозріло тихо, — каже Валера.
(Почута від стількох людей історія про вбивства мене дуже турбуватиме. Міліції, звісно, на Майдані немає, але лікарі «швидкої» постійно чергують у медпунктах у КМДА й Українському домі. Після побаченого на власні очі епізоду в КМДА я все ж запитаю у кількох лікарів, чи не було в останні тижні вогнепальних поранень. Відповідь: «Слава богу, ні!»)
— А про чорний «майбах», скажи? — продовжує Павло. — Ти ж сам його бачив, так?
Сергій киває й підкидає дров у бочку:
— Так, чорний «майбах», а на ньому — логотип Чорної сотні.
— Де вони взяли «майбах» за десять мільйонів баксів? — апелює до мене Павло.
Правдивість їхніх слів я за годину перевірив на власні очі. До нашого посту повільно під’їжджає чорний автомобіль із логотипом Чорної сотні на капоті. Він виявився бюджетним автомобілем марки КІА.
Підеш на підвал
О третій ночі по Хрещатику гримлять чи то вибухи, чи то постріли.
— О! КМДА гуляє! — сміється Валера. — А я ж казав, що вже три ночі підозріло тихо.
Хлопці розповідають дикі історії про тих, хто живе в КМДА відтоді, як після здачі «Свободою» будівлю захопили заново.
Валера впевнений, що вночі між поверхами КМДА «кладуть розтяжки», тобто мінують проходи внаслідок ворожнечі між групами. Звичайно, після таких історій дуже хочеться туди потрапити.
Але спершу намагаюся потрапити в Український дім. Бо хлопці на барикадах нав’язливо жартують між собою: «На підвал підеш!» Маючи на увазі саме підвал Українського дому. Вони впевнені: там влаштовують допити й тортури. Час від часу дописи про жахи, що кояться у підвалі, з’являються на БасеЬоок’у.
На барикаді нас змінює бригада під проводом маленького на зріст хлопчика — він водій м’ясокомбінату з Краснодона Луганської області.
У будівлю мене проводять без бейджика, але зі скрипом.
— А, ваша ж сотня щойно приїхала, у вас іще немає бейджи-ків? — здаються охоронці.
Робимо морду цеглиною, киваємо. Проходимо.
В Українському домі тихо й на диво чисто. Тут не чути кислого запаху бездомності. Помито й підметено. Хлопці відразу йдуть мити руки, чого я без них не зробив би.
— Йдемо поїмо? — каже Валера.
— Оп’ять гречку з морковкою? — кривиться Павло.
— Да, от раньше у нас тут був комунізм, було добре. Але недовго.
Всі троє відмовляються піти зі мною показати той злощасний підвал. Вони бояться.
— Ти туда не попадеш. Развє шо подопитною свинкою.
— А хоч де він?
— Біля Мистецької сотні.
Наляканий хлопцями, все ж спускаюся. Беру для конспірації чай і хліб із маслом, ходжу, їм і п’ю й нібито роздивляюся картини на території Мистецької сотні. Доходжу до краю. Є табличка з закресленим чоловічком і написом «подумай двічі», біля неї читає книжку черговий.
Ніна Потарська з Жіночої сотні потім підтвердила мені, що туди заводили людей «на допити». Те саме каже чоловік з Українського дому, який живе там тепер. Але максимум, про що відомо: тим, кого заводили, не дозволяли говорити по телефону. І курити.
Проштрикувати ментів арматурою
Залишок ночі в Українському домі ми не спимо, а продовжуємо говорити на кухні. Постійний рух: Майдан і вночі не спить. Підтягуються нові й нові люди. Нові історії про дні штурму, спалені БТРи й відірвані руки.
— Отам на Грушевського стояв один, причому з Донецька. Каже: мені ваша революція побоку, я хочу тільки мента вбити, — усміхається чоловік на прізвисько Бізон. — І от цей із Донецька став попереду на Грушевського, аби першим бути, як менти підуть. Тоді у нього вроді не вийшло. От тепер разом із нами чекає нових.
У Бізона ясні очі й дитяча усмішка. Бізон — з Херсонщини. Велика голова, мускулясті руки. Бізон шкодує, що міліціонерів, яких брали у полон 18 лютого, відпустили:
— Ніхто так і не покараний. Треба було самим.
Бізон з десяток разів повторює фантазію про те, як ментів треба проштрикувати арматурою.
Як в Українському домі, так і в КМДА висить багато оголошень про психологічну допомогу тим, хто «гостро переживає останні події». Люди, з якими я спілкувався, по таку психологічну допомогу не зверталися.
У кого цікавіше стріляти
Від першого дня я помічав пістолети під бронежилетами в окремих людей. Але важко було сказати, чи вони бойові. Розповіді про автомати Калашникова до останнього сприймав, як страшилки на кшталт чорного «майбаха» чи Одноногого Тіхаря.
Виспавшись, за непрямим знайомством звертаюся в одну з сотень, що стоять у КМДА. Прошу почергувати вночі.
— Ну, у нас хлопці з автоматами чергують, — каже на моє прохання сотник. — Є в нас такі, що люблять зі зброєю погратися, а все одно це нічого не дає, крадуть, як і крали.
— Я не претендую на автомат...
Мене проводять у КМДА. Я справді бачу автомати. За ніч нарахував шість різних людей із «калашниковими».
Двоє, з ким стою я, викликають цілковиту довіру. Згадується фраза «ввічливі люди». Це єдина дисциплінована сотня, яку я бачив.
Один із охоронців із «калашем» — спокійний хлопець із Донецька, псевдо Донцов. Він півночі розмовляє по мобільному зі своєю дівчиною, в інший час пробую його розпитувати. Донцов виразно висловлює думки й тверезо мислить. Називає себе анар-хістом-націоналістом. Каже, що спершу сам організовував хлопців у спаленому магазині біля барикади на Грушевського. Не наважуюся запитати, чи це не він мріяв убити мента, як розповідав Бізон.
В 1-й том Собрания сочинений Ванды Василевской вошли её первые произведения — повесть «Облик дня», отразившая беспросветное существование трудящихся в буржуазной Польше и высокое мужество, проявляемое рабочими в борьбе против эксплуатации, и роман «Родина», рассказывающий историю жизни батрака Кржисяка, жизни, в которой всё подавлено борьбой с голодом и холодом, бесправным трудом на помещика.Содержание:Е. Усиевич. Ванда Василевская. (Критико-биографический очерк).Облик дня. (Повесть).Родина. (Роман).
В 7 том вошли два романа: «Неоконченный портрет» — о жизни и деятельности тридцать второго президента США Франклина Д. Рузвельта и «Нюрнбергские призраки», рассказывающий о главарях фашистской Германии, пытающихся сохранить остатки партийного аппарата нацистов в первые месяцы капитуляции…
«Тысячи лет знаменитейшие, малоизвестные и совсем безымянные философы самых разных направлений и школ ломают свои мудрые головы над вечно влекущим вопросом: что есть на земле человек?Одни, добросовестно принимая это двуногое существо за вершину творения, обнаруживают в нем светочь разума, сосуд благородства, средоточие как мелких, будничных, повседневных, так и высших, возвышенных добродетелей, каких не встречается и не может встретиться в обездушенном, бездуховном царстве природы, и с таким утверждением можно было бы согласиться, если бы не оставалось несколько непонятным, из каких мутных источников проистекают бесчеловечные пытки, костры инквизиции, избиения невинных младенцев, истребления целых народов, городов и цивилизаций, ныне погребенных под зыбучими песками безводных пустынь или под запорошенными пеплом обломками собственных башен и стен…».
В чём причины нелюбви к Россиии западноевропейского этносообщества, включающего его продукты в Северной Америке, Австралии и пр? Причём неприятие это отнюдь не началось с СССР – но имеет тысячелетние корни. И дело конечно не в одном, обычном для любого этноса, национализме – к народам, например, Финляндии, Венгрии или прибалтийских государств отношение куда как более терпимое. Может быть дело в несносном (для иных) менталитете российских ( в основе русских) – но, допустим, индусы не столь категоричны.
Тяжкие испытания выпали на долю героев повести, но такой насыщенной грандиозными событиями жизни можно только позавидовать.Василий, родившийся в пригороде тихого Чернигова перед Первой мировой, знать не знал, что успеет и царя-батюшку повидать, и на «золотом троне» с батькой Махно посидеть. Никогда и в голову не могло ему прийти, что будет он по навету арестован как враг народа и член банды, терроризировавшей многострадальное мирное население. Будет осужден балаганным судом и поедет на многие годы «осваивать» колымские просторы.
В книгу русского поэта Павла Винтмана (1918–1942), жизнь которого оборвала война, вошли стихотворения, свидетельствующие о его активной гражданской позиции, мужественные и драматические, нередко преисполненные предчувствием гибели, а также письма с войны и воспоминания о поэте.