Война на три буквы - [8]
Біля символічної барикади висотою по коліна на вулиці Прорізній жінка нападає на хлопців:
— Чого ви тут досі стоїте? Смітите тільки!
Ставлю запитання «Чого?» десяткам людей.
— Подивись на Крим! А якщо «триколори» сюди прийдуть? Хто буде Київ захищати?
Здається, він і сам собі не дуже вірить — але про Крим кажуть багато майданівців.
Більшість говорить і про інше. Найкращим підсумком є відповідь чоловіка років п’ятдесяти з Яремчі:
— Ми недовольні.
Мы их тут охраняем. А они...
— Бросьте пару гривен для охраны, — каже маленька жінка років тридцяти. — Или сигареты.
Ми потім довго розмовляємо, гріючись біля їхньої бочки. До шостої ранку чергує пара: вона — з Донеччини, він — із Херсонщини.
Крізь барикаду з бетонних блоків на вул. Грушевського їздять машини. Часом опускають вікна: «Слава Україні!» — «Героям слава!»
На пост підходять нові люди. Один смажить на залізному пруті сало.
— Эх, сюда бы еще картошки нанизать, — каже інший.
Той, що смажить сало, сміється.
Я й жінка сидимо на поламаному ряді стільців з якогось актового залу. Її хлопець з Херсонщини і ще один м’ясистий і трохи п’яний чоловік — збоку на дошках, поставлених на бетонні блоки.
— Вам что, переночевать негде? — запитала жінка, коли я засидівся.
— Человеку просто интересно, — каже жінці її хлопець, і до мене: — Вы извините ее.
— Да, я из Донецкой, — розповідає жінка. — Раньше у меня работа была. А тепер вот ребенка там оставила.
Жінка з Донеччини починає триповерховим матом крити Януковича. Жаліє себе і злиться на тих, хто проїжджає повз.
— Мы тут их охраняем. А они не останавливаются. А у охраны сигареты кончаются. Эй! Киньте пару гривен!
— Ты что? — шиплять на неї чоловіки. — Не подставляй нас!
— А чего они?
Вона трохи поплакала. Її хлопець м’яко втішав її. Він теж маленький. Металеві коронки на передніх зубах. Вона витерла сльози рукавом. Вона, як і решта, у б/в камуфляжі.
— Вы извините меня.
Спалений вхід на стадіон «Динамо» позаду них. Зів’ялі гвоздики на барикаді поруч. На обличчях відблискує вогонь з металевої бочки. Саме тоді мені вперше згадуються «Знедолені» Гюґо.
Засланий козачок
Вписатись у якусь із сотень виходить не зразу. Стандартна відмова:
— Та тут стільки козачків засланих. І провокаторів.
Нарешті, показавши паспорт із пропискою, я вписався як земляк у коломийський намет — знаменитий тим, що прямо на Майдані вони насадили цибулю й моркву, а потім постійно тролять усіх, що невдовзі заведуть на Майдані свиней.
Приходжу вночі. Сотниця Люба розписує мене на чергування з іще трьома хлопцями.
Коломияни називають сотню «коломийською», проте зі мною на барикаді — будівельник Валера з Запоріжжя, студент-програ-міст Павло з Полтави та ще Сергій з Черкащини. А наш зв’язковий на рації біля намету — вірменин Азат. Ми бачимо відблиск його вогню за сотню метрів від барикади. Кілька разів Азат приходить до нас, бо йому там самому нудно, а тут нас четверо.
Кожній сім'ї' потрібен робот
Перший час неспокійно. Спершу на вуха сідає дід із білою бородою, який закликає знов іти на Раду й цього разу спалити її: «І то я не один такий». Валера з Запоріжжя врешті не витримує:
— Діду, вибачте, але не *біть мізки.
— Я не один такий! Дайте сигарету.
Сигарети — нав’язлива тема всі ці дні. Якщо їжа є, то сигарет постійно бракує.
Дід іде, закуривши. Але відразу з’являється чоловік у пальті з широкою усмішкою.
— Смотрите на него, — показує вдалину. — Что алкоголь с человеком делает. А можно, я вам стих расскажу?
Вірш виявляється довгим. Він про Ісуса. І це ще нічого. Бо потім чоловік розповідає, що кожній сім’ї потрібен робот, і цю інформацію треба донести до Верховної Ради.
Ми нарешті спроваджуємо й цього, але приходить старший чоловік із алюмінієво-пластиковим костуром.
— Теж вірш будете розказувати?
— Ха... А что, был и такой? Нет. Я разрабатываю законопроекты...
Після другої години ночі стає тихше.
Попри відносно теплу ніч, бочка з вогнем дуже потрібна. Інших дров немає, тому потрохи палимо барикаду: в ній багато напівоб-горілих дощок. Треба тільки дивитись, аби на дошках не було гуми, бо сильно димітиме.
Обгорілий Будинок профспілок — гарне тло для нічних історій.
Чорний «майбах» і хорори Майдану
Ми не спимо вже довго, а у Валери з Запоріжжя гіпнотичний голос. От і пригадуються ешелони розстріляних робітників у «Ста роках самотності».
— Небесна сотня — це як мінімум небесна тисяча, — каже Валера.
— Я сам бачив, як по Інститутській вниз текла річка крові, — дивиться мені в очі студент Павло.
Вони вірять у те, що кажуть.
Сергій з Черкащини тільки тріщить у пітьмі деревиною, а тоді приносить нові дошки. Спалахують іскри.
Ще є історія про Одноногого Тіхаря, який три місяці жив в Українському домі:
— А тут приходить лікар і давай його по мордяці лупити. Ми такі: «Ви що, інваліда?» — «Та він такий інвалід, як ти чи я!» Словом, це був тіхарь ментовський, він просто худий дуже, дві ноги в одну штанину запхав.
— Ну, це діла давно минувші, — каже полтавець Павло. — А щас тут знаєш, шо твориться. Чув уже?
Я киваю. Вже третій день чую про розбірки між собою, про «кількох убитих щоночі» і що «позавчора хоронили одного».
— Чому ж ніхто не знає?
В книге рассказывается история главного героя, который сталкивается с различными проблемами и препятствиями на протяжении всего своего путешествия. По пути он встречает множество второстепенных персонажей, которые играют важные роли в истории. Благодаря опыту главного героя книга исследует такие темы, как любовь, потеря, надежда и стойкость. По мере того, как главный герой преодолевает свои трудности, он усваивает ценные уроки жизни и растет как личность.
Алексей Константинович Толстой (1817–1875) — классик русской литературы. Диапазон жанров, в которых писал А.К. Толстой, необычайно широк: от яркой сатиры («Козьма Прутков») до глубокой трагедии («Смерть Иоанна Грозного» и др.). Все произведения писателя отличает тонкий психологизм и занимательность повествования. Многие стихотворения А.К. Толстого были положены на музыку великими русскими композиторами.Третий том Собрания сочинений А.К. Толстого содержит художественную прозу и статьи.http://ruslit.traumlibrary.net.
Знаете ли вы, что великая Коко Шанель после войны вынуждена была 10 лет жить за границей, фактически в изгнании? Знает ли вы, что на родине ее обвиняли в «измене», «антисемитизме» и «сотрудничестве с немецкими оккупантами»? Говорят, она работала на гитлеровскую разведку как агент «Westminster» личный номер F-7124. Говорят, по заданию фюрера вела секретные переговоры с Черчиллем о сепаратном мире. Говорят, не просто дружила с Шелленбергом, а содержала после войны его семью до самой смерти лучшего разведчика III Рейха...Что во всех этих слухах правда, а что – клевета завистников и конкурентов? Неужели легендарная Коко Шанель и впрямь побывала «в постели с врагом», опустившись до «прислуживания нацистам»? Какие еще тайны скрывает ее судьба? И о чем она молчала до конца своих дней?Расследуя скандальные обвинения в адрес Великой Мадемуазель, эта книга проливает свет на самые темные, загадочные и запретные страницы ее биографии.
На необъятных просторах нашей социалистической родины — от тихоокеанских берегов до белорусских рубежей, от северных тундр до кавказских горных хребтов, в городах и селах, в кишлаках и аймаках, в аулах и на кочевых становищах, в красных чайханах и на базарах, на площадях и на полевых станах — всюду слагаются поэтические сказания и распеваются вдохновенные песни о Ленине и Сталине. Герои российских колхозных полей и казахских совхозных пастбищ, хлопководы жаркого Таджикистана и оленеводы холодного Саама, горные шорцы и степные калмыки, лезгины и чуваши, ямальские ненцы и тюрки, юраки и кабардинцы — все они поют о самом дорогом для себя: о советской власти и партии, о Ленине и Сталине, раскрепостивших их труд и открывших для них доступ к культурным и материальным ценностям.http://ruslit.traumlibrary.net.
Повесть о четырнадцатилетнем Василии Зуеве, который в середине XVIII века возглавил самостоятельный отряд, прошел по Оби через тундру к Ледовитому океану, изучил жизнь обитающих там народностей, описал эти места, исправил отдельные неточности географической карты.
«Кто любит меня, за мной!» – с этим кличем она первой бросалась в бой. За ней шли, ей верили, ее боготворили самые отчаянные рубаки, не боявшиеся ни бога, ни черта. О ее подвигах слагали легенды. Ее причислили к лику святых и величают Спасительницей Франции. Ее представляют героиней без страха и упрека…На страницах этого романа предстает совсем другая Жанна д’Арк – не обезличенная бесполая святая церковных Житий и не бронзовый памятник, не ведающий ужаса и сомнений, а живая, смертная, совсем юная девушка, которая отчаянно боялась крови и боли, но, преодолевая страх, повела в бой тысячи мужчин.