Война на три буквы - [53]

Противник прикривається цивільним населенням

— (Гмукає.) Тактика, яку я в училищі вчив, не допомагала. Ми вчилися ще по тактиці Другої світової війни. Зараз усе по-іншому. По-перше, в умовах міста. По-друге, ми воюємо на своїй території. Не можемо стріляти на винищення. Противник завжди прикривається цивільним населенням. Постійно прикривається.

Сучасні «американські» методи теж не підходять. Ну що таке метод американської війни? Спочатку розбомбити все вщент, а потім ввести війська, знаючи, що вже майже нікого нема — просто для зачистки. Ну, ми ж не можемо цього зробити, бо воюємо на своїй території. Що, своїх же і вбивати? Як мінімум, неправильно.

Такі ж люди, як і ви

— З 12 червня по 10 липня ми місяць стояли на блокпості біля Маринівки, біля кордону. Сначала зайшли в магазін — і начинають на нас: «Та ви, “правосєкі”». Ну, я кажу (дуже спокійно): «Ви хоть раз бачили “Правий сєктор”?» — «Нє». Говорю: «І я не бачив». — «Ну ви ж оце, туда-сюда, вся Западна Україна...» Говорю: «Шо ви говорите? Такі ж самі люди, як і ви». — «А шо ж ето у вас одні повязкі, другіє». А у нас весь батальйон у британській формі: наша погана, а таку спонсори купили. От і потрібні пов’язки.

Люди різні. Одні місцеві проїжджають наш блокпост — і сепаратистам кажуть, де що. Інші нам так само все говорили. Де яка техніка стоїть, де що. Місцеві «працювали» нормально шо туда, шо туда.

А так, то чим довше ми стояли, тим краще до нас ставилися. Ми даже якось поле затушили. Получилось так, що сигнальна міна попала в пшеницю. Почало розгоратись кругом. То ми однією гусінню лівіше від вогня, притоптуючи пшеницю, щоб не горіла. А потім в обратну сторону. У мене ж механік-водітєль — на танку віртуоз. На гражданкє він комбайнер. Затушили все. Місцеві були нам, канєшно, вдячні.

Я ще щось можу

— Стоячи в Маринівці, я даже дівчину собі знайшов. Я її даже називав: «сєпаратістка». Вона не обіжалась. Вапщє вона була ні за нас, ні за ДНР.

Вона поїхала з батьками в Шахтарськ, потім начали бомбить Шахтарськ — звідти вони виїхали в Бердянск. Ми кожен день спілкуємось. Але я не хочу, щоб вона сюди приїжджала. Я лучше сам виздоровію і приїду. Не хочу, щоб мене бачили в такому немощному вигляді.

Я хочу бути придатним до військової служби. Але чи буду — не знаю. Всі навчання резервістів пройшли через мене. Я вважаю, що це немаленький вклад у те, що резервісти непогано були підготовані. Скажемо так, я ще щось можу.

Записав: Артем Чапай, Insider

1 вересня 2014

В Гостях у Беса

С группой российских журналистов перемещаться по зоне АТО не так страшно. Таксист без охоты и за дорого взялся довезти нас из Донецка до Горловки: проезжать через военные кордоны рискованно, могут без объяснений отнять машину. Но пока все слава богу. Перед последним блокпостом «Донецкой народной республики» на въезде в Горловку водитель притормаживает задолго до знака «Стоп». На всякий случай: по тем, кто не снижает скорость, могут открыть огонь.

К нам подходит крепкий бородатый мужик с автоматом, досматривает такси, изучает документы. Добродушно кивает, увидев двуглавого орла на паспортах. Бородач, кажется, сразу проникается к нам доверием. За мешками с песком замечаю щуплого парня в белой майке. На лице — испуг, под глазами серые круги, какие бывают после многодневной бессонницы. Белую майку трясет, как осенний лист.

— Вот, полюбуйтесь, настоящий патриот, — хмыкает Бородач, тыча в Белую майку. — Бежит в Одессу! Поймали его... А ну иди сюда... Поймали без документов, наврал, что едет к девушке в Горловку, а где она живет, не знает.

— Но я... — пытается оправдаться Майка.

— Может, ты не к девушке ехал, а? — надвигается на него Бородач. — Ладно, разберемся с тобой сейчас.

— А что вы с ним делать будете?! — выкрикиваю я с заднего сиденья.

Мне уже известно, что у таких вот беглецов и людей без документов, попавшихся бойцам ДНР, всего три пути: в подвал здания СБУ для обмена на пленных, в трудовые исправительные бригады и в армию «ополчения». На мальчика больно смотреть.

— Ничего такого, — вальяжно тянет боец. — Проверим его и решим, что дальше. Он у нас, кстати, не один такой. Недавно тут проезжала баба, везла наклейки «Спільна справа».

— И как вы с ней поступили? — не унимаюсь я.

— Мы с ней поговорили, — лукаво ухмыляется Бородач, несколько секунд как будто размышляет: говорить или не говорить. Решает «не говорить», сплевывает и просит нас проезжать дальше.

Гляжу в заднее стекло автомобиля, как мальчик, опустив голову, выслушивает тираду мужика с автоматом. Понимаю, что ничем помочь в этой ситуации пленнику не смогу. Самой бы живой остаться.

Дорога от блокпоста в центр города пустынна. За окном мелькают в основном машины без номеров — это те автомобили, что «ополченцы» отняли у мирных жителей. На многих машинах отметины от пуль и столкновений. Впрочем, к атмосфере беды быстро адаптируешься, тем более, что жизнь в самой Горловке, кажется, идет своим чередом: магазины и кафе открыты, прохожие торопятся по своим делам, словно ничего не происходит. Позднее узнаю, что даже в местных банкоматах можно снять деньги — такой роскоши уже нет даже в Донецке.