Война на три буквы - [52]

Проект «Донецкая народная республика» близится к завершению. Несостоявшаяся республика стала отдушиной для людей, которые часть своей жизни провели как бы в подполье. В любом обществе есть неудачники, живущие в иллюзиях, состоящие в маленьких организациях, пишущие по ночам какие-то концепции. Большинство из них вряд ли всерьез рассчитывают воплотить их в жизнь. И вдруг! Николаю Солнцеву пригрезилось, что он явил миру новую идею. Андрею Пургину показалось, что он создает суверенное государство, а Денису Пушилину — что он им руководит. Люди из маргинального подполья поверили, что теперь смогут диктовать свои правила восьмимиллионному населению. Что создадут свой собственный город Солнца, свергнут олигархов и политиков... Но длилось это недолго.

Теоретически ДНР все еще существует. Но за пределами ОГА игра идет по другим правилам. После того как на улицах Донецка появились серьезные люди с оружием и начались перестрелки, «Донецкая народная республика» живет лишь в головах уцелевших мечтателей, которых никто даже толком-то и не охраняет. Да и есть ли они сами? Вокруг администрации разобрали баррикады, в здании нет людей, а на одиннадцатом этаже больше не проходят заседания. Оружие поглотило идеологию.

Екатерина Сергацкова, «Фокус» июль 2014

Обстріл під Зеленопіллям. Від першої особи

26-річний капітан Олександр Скрипка — кадровий офіцер, командир танкової роти у складі 72-ї бригади.

Чоловік вижив після обстрілу «Градами» під Зеленопіллям 11 липня. Того дня, за офіційними даними, загинуло 19 військових і було поранено 93. Свідки називають більші цифри.

За тиждень до нашої розмови Скрипці видалили малу гомілкову кістку. Олександр сподівається знайти гроші на лікування за кордоном: тоді, можливо, все-таки зможе ходити, як раніше.

Скрипка розмовляє тихо й дуже культурно:

— Ні, ви мене не втомлюєте. Навпаки, що більше я з кимось, то більше відволікаюся від болю.

Прямим текстом: хтось здав

— 10 липня я отримав наказ знятися з блокпоста, де стояв, і супроводжувати колону. Їхали дуже повільно. Коли через 15 годин доїхали до Зеленопілля, нас вишикували в три шеренги. Це ну... настільки неправильно!.. Ну, але ми ж туди приїхали всього на дві години, тільки поповнити боєприпаси й паливо.

Але тільки-но заїхала остання машина нашої колони — почався обстріл. Стріляли точно. Нас чекали, щоб знищити максимум техніки. Тим більше, нас поставили в кучу. То єсть, хароша цель. Карочє, такі справи. Прямим текстом можна сказати, що хтось здав.

Найстрашніше, що я бачив у житті, це коли закінчився обстріл. Обгоріла техніка, обгорілі тіла — навіть не тіла, а шматки тіл.

Знеболювальне майже не допомагає

— Нас, командирів, відкликали порішати про боєприпаси і паливо. І тільки я відійшов від танка — почалося.

Перший вибух був — як від мене до отого зданія (20—30 метрів. — Авт.). Бачу — переді мною хтось тікає. В окоп пригає. А ми йшли між машин. Я пригаю під машину. І тільки хочу залізти глибше — другим вибухом мені осколок прямо в ногу.

Сознаніє я зразу не потєряв. Зразу таке ощущєніє, наче кип’ятком ногу облили повністю. У мене отут рана 25 на 10 сантиметрів. І ще багато малих осколків.

Скільки длівся обстрєл, я не знаю, бо потім почали взриватися боєкомплекти в наших машинах. Одна взірвалась, по цепочкє — третя, четверта... Я не знаю, скільки я там лежав. Потім хтось мене замітив, слава богу, витащили з-під тієї машини.

Знаєте, коли такі рани — знеболювальне майже не помагає. Я ще під машиною собі сам вколов. Я ж просив знеболююче. Люди біля мене сначала не давали — боялись, може їх поранить. Потом дали два. Я вколов, але не сильно помагає, скажем так. Та даже і щас не кожне знеболююче помагає. Через раз. Як каже доктор, там є чому боліти.

Пам'ятаю тільки періодично

— Я старався не тєрять сознаніє, але помню тільки періодично. На БТРі мене транспортували в якусь заброшену ферму. З ферми на грузовій машині до місця, де вертольот міг сісти. Харашо, шо були товаріщі з 72-ї бригади. В першому вертольоті, який забирав найтяжчих, уже не було місця. Слава богу, що мене туди впихнули.

У вертольоті я не міг просто лежати. Жгут мені наложили, нога розпухла, начала боліти. Може, я зробив неправильно, але жгут я розв’язав і ворочався. З останніх сил потім підняв руку — кажу, я тяжкий, втратив багато крові. Кажуть, прибув у лікарню майже без давлєнія.

Танки! Танки! Танки!

— А взагалі солдати себе нормально показували. За весь час із нашої 72-ї тільки два чєловєка злякались. В том смислє, що сховалися в полі в бетонну трубу для зливу води й не виконували команди. А решта, в принципі, молодці.

Навіть у Зеленопіллі у мене механік с наводчіком сообразили — відігнали наш танчик плюс взяли на троси ще один танчик 24-ї бригади. Сохранили дві машини.

Якось ми виїжджали на бивший пост протівніка — поки обшук робили, внутрішні війська побачили щось і кричать: «Танки! Танки! Танки!» З кіпішом. Ну шо, ми зразу в танк, на те місце — оказалось, не танк, а прицеп із бочкою. Ну, здалеку схоже.

А взагалі кіпішу не дуже багато. Чим довше стоїш, тим більше привикаєш. В 10 часов вечора обстрєл — ну, бажають спокойної ночі. С утра обстрєл — ну, всьо понятно, це доброє утро.